- Привіт, я Тетяна, твоя сестра, -  Дарина відчула, як у її грудях щось затремтіло. Цей жест розчулив її, але водночас і викликав певний спротив. Вона не могла одразу прийняти цю новину, це було занадто... несподівано, занадто шокуюче.
- Що? І все? Я повинна з цим змиритися, ось так легко, признати той факт, що ось ця дівчина моя рідна сестра, - слова Дарини лунали в кімнаті, немов крик душі, що шукає відповіді. Вона навіть не глянула на руку своєї сестри та скептично посміхнулася. Вставши та хотівши  йти вже до своєї кімнати.
             Мати, погляд якої став суворішим, вимовила:
- Дарино! Сядь! Ми ще не договорили. - Її слова, сповнені рішучості, змусили Дарину повернутися до реальності. - Від завтра Тетяна буде ходити з тобою до школи, - продовжила мати, -  Тож хочеш ти цього чи ні, але це сталося і нічого вже не вдієш.  -  У цей момент  це було випробуванням не лише для неї, але й для всієї їхньої родини. З цим усвідомленням вона поглянула на Тетяну, і їхні погляди зустрілися. В очах Тетяни вона побачила відображення своєї власної душі – сповненої тривоги. 
            Відчай та розгубленість відбилися в кожному слові Дарини, немов вона була капітаном корабля, що раптово виявив себе в штормі без шансів на порятунок.
- Я ніколи не прийму цього, — її слова відгомоніли по кімнаті, ніби вони були льодовими осколками, що розрізали тишу. Мати та батько переглянулися, у їхніх поглядах — читалося море турботи та нерозуміння, як допомогти доньці пройти через цю бурю емоцій.             

- Що тобі треба? - різко спитала Дарина.
- О, нічого особливого, просто хотіла сказати, як приємно мати таку "турботливу" сестричку, - з іронією в голосі відповіла Тетяна. - Ти вважаєш, що ти тут єдина, кому вони віддають увагу? Помиляєшся.
- Як ти смієш? - Дарина відчула, як злість наповнює її. - Я зроблю все, щоб батьки дізналися про твою справжню сутність. -- додала різко, - І не вони, а батько та матір. 
- О, і що ти їм скажеш? Що твоя бідна зведена сестричка ображає тебе? Не сміши. Вони тобі не повірять. Вони вже ображені на тебе за те, як ти до мене ставишся, - з лукавством у голосі промовила Тетяна.
- Ти помиляєшся, якщо думаєш, що можеш мене залякати. Я знайду спосіб донести правду до батьків, - твердо сказала Дарина, але її серце здригалося від сумнівів і болю. - Запамятай, не вони, а для тебе мама з татом, я т обі не дам зруйнувати нашу родину. - Не встигла Дарина завершити своє звернення, як Тетяна, із зловтішною усмішкою, раптово вхопила поруч стоячий стакан з апельсиновим соком та вилила його прямо на шкільну форму Дарини.
- Ось тобі, щоб було зрозуміліше моє ставлення до тебе, "люба сестричко", - глузливо мовила Тетяна, спостерігаючи за реакцією Дарини. Дарина, спалахнувши від обурення, не змогла вимовити ані слова. Вона лише стояла, вкрита соком, відчуваючи, як гнів і зневага заповнюють її душу.
- І ще щось, - продовжила Тетяна, підходячи до сміттєвого бака. Вона витягнула звідти букет ромашок, які Дарина вчора купила для мами. - Твої ромашки виявилися саме тут. Можливо, ти хочеш їх повернути? Дарина, побачивши свій подарунок у смітті, відчула, як біль і зрада розривають її зсередини. Це було останньою краплею.