Глава тут:)

Релі: ― Вей.

― Ваша Величносте! ― раптом скрикнув Веймонд. Релі швидко зосередила погляд на його очах. В них буквально торжествувала злість у перемішку із шкодуваннями. Хлопець мовби щосили намагався стриматись, та наступне вилетіло з його рота з потоком емоцій: ― Для чого вдавати прихильність до короля?! Ти ж і сама розумієш, в яку безодню він веде твою країну!..

― Ти ж хочеш поговорити зовсім не про короля.

― І про нього також! Ваша Величносте… ти…

― Я знаю, ти волів би прямо зараз відібрати у мене перстень, ― спокійно поглянула дівчина на кільце на своїй правій руці.
― Увірватися туди, у ту ванну, де Оліван все ще приходить до себе, але… Вей, ― Релі зазирнула йому в глибину душі. ― Це того не варте, повір. Це було до біса давно і… ти був не зобов’язаний рятувати мене. Як були не зобов’язані й усі ті люди.

― Але… ― він мовби хотів ступити крок, та передумав, залишившись на відстані. Мовби щось всередині стримувало його від наближення до неї, мовби він вважав себе узагалі недостойним того, аби наближатися до неї. Аби торкатися її.

― Знаєш, за ті п’ять років, що я провела серед свого народу, я багато чого пережила. Правду кажучи, усього і не згадати, ― спокійно знизила плечима дівчина. ― Та й для чого згадувати? Чому я повинна пам’ятати, як у якийсь там день хтось оцінив мої вчинки несправедливо, навів на мене наклеп чи… навіть занурив головою у справжнє багно. Для чого мені це потрібно? І правда, краще я буду пам’ятати, як вчора ми з тобою скуштували смачного вина і весело провели вечір у відьомському будиночку. Або… як сміялися з твоїх друзів, намагаючись роз’єднати їх у черговій сварці, ― усе це Релі говорила із щирою усмішкою, а Веймонд просто не міг дібрати слів… він просто слухав і розумів, що усе це, усе, що вона говорить, просто пронизує його наскрізь…

― Погані спогади не створюють нас, як і погані вчинки, у яких ми покаялися. Минуле залишається в минулому. Хочеш, щоб я осудила тебе? Ні, гадаю, ти прийшов не за тим. Ти шукаєш спокути, та я не та, хто дасть тобі її, Вей. Мені достатньо вже й того, що ти був тоді там. Що стояв і дивився, але не лаяв словом і не бив рукою.

― Втрутитися чи залишитися осторонь ― ось це найважче рішення. Не думай, що цим людям було легко так чинити. Бити когось чи захищати ― однаково важке рішення. Його просто так не приймають. Я була для тебе ніким, а для них я була тим, на кому можна зігнати свій гнів. Я була причиною того, що з ними сталося. Що сталося з їх домом. Звісно, я знаю, насправді причина була не тільки в мені. То був Маелор. І вони також це підозрювали. Та їм простіше було повірити, що це була я, адже я була там і з радістю приймала усю їхню критику. Я намагалась змінити щось, намагалась врятувати їх, і в кінці просто стала козлом відпущення.

― Та думаю, в кінці кінців, я таки змогла їм пригодитися. Б’ючи мене, вони змогли ненадовго запевнити самих себе, що зуміли розправитися із проблемою, хоч це і не...

― Ні! Не смій, Ваша Величносте! Не смій говорити про це мені! Не смій, бо я… я… ― його просто поглинали емоції, Релі ж натомість стояла із звичайним миловидним поглядом… ― Я… я… ти могла сказати! Я стільки разів благав тебе! Посилав Давіса й Лісанну! Просив прийти до мене! Чому… чому ти відмовлялася?! Чому обрала терпіти весь цей жах?!!

Релі не знала, що й відповісти. Він говорив так проникливо, так, як ніхто ніколи не говорив до неї…

І раптом…

Все ще тримаючи її за плечі, він почав опускатися на коліна. Врешті відпустивши її руки, так і не торкнувшись долонь, Король Скорпіонів схилив одне коліно й опустив голову.

Силуети обох відобразилися у розбитому дзеркалі. Прадавній ліс довкола був як не як в тему.