Глава 27. Обравши бути осторонь тоді, важко стримати шкодування тепер. Частина друга

Вилетівши із дзеркала, вони опинилися поруч із якимось старезним майже заваленим будинком посеред північного лісу. Подекуди лежав сніг. Температура була значно нижчою, ніж у Елесберті. Поруч із будинком стояла ціла купа різних побитих меблів, серед них і дзеркало з тріщиною, з якого вони і вийшли.

Ще толком не встигнувши второпати, де вони опинилися, Веймонд відштовхнув Релі й відступив на кілька кроків назад.

Принцеса, швидко одягнувши чоботи на босі ноги, запхала Чорну смерть за пояс і, піднявши із землі кільце, яке і привело їх сюди, простягнула Королю Скорпіонів. Та той навіть не глянув на нього.

Його погляд був зосереджений на Релі, його переповнювали емоції, які він щосили намагався втримати всередині…

Одним рухом одягнувши кільце на один з пальців, Релі спробувала наблизитись:

― Вей.

Вона говорила м’яко і проникливо, проте він лише відсахнувся:

― Не…

― Я повинна була тебе зупинити. Для початку, нам уже було треба вирушати в дорогу. І, звісно, Його Величність не зрадів би, побачивши у ванній…

― Ваша Величносте! ― раптом скрикнув Веймонд. Релі швидко зосередила погляд на його очах. В них буквально торжествувала злість у перемішку із шкодуваннями. Хлопець мовби щосили намагався стриматись, та наступне вилетіло з його рота з потоком емоцій: ― Для чого вдавати прихильність до короля?! Ти ж і сама розумієш, в яку безодню він веде твою країну!..

Релі натомість усміхнулася:

― Ти ж хочеш поговорити зовсім не про короля.

Веймонд безпорадно змахнув руками:

― І про нього також! Ваша Величносте… ти…

― Я знаю, що дивую багатьох, але… до сих пір мені здавалося, що ми багато в чому схожі. Мабуть, я...

Брови різко зійшлися на переніссі Вея.

― Принцесо, ― зронив він, багатозначно поглядаючи на неї.

Релі відвела погляд, аби мимоволі зиркнути на їхні відображення у побитому дзеркалі, що якраз стояло збоку, обпершись на стару шафу.

― Я знаю, ти волів би прямо зараз відібрати у мене перстень, ― спокійно поглянула дівчина на кільце на своїй правій руці.

На зап’ястях її тепер не було наручнів, адже в спішці вона не встигла прихопити їх з ліжка, як і спідницю. І якщо без спідниці ще можна було обійтися, хоч дівчата в штанах і зустрічалися рідко, проте без наручнів доведеться важче. Та рукави сорочки, на щастя, здавалися досить довгими. Вони обрамляли її тендітні руки, в яких насправді була схована неймовірна сила.

― Увірватися туди, у ту ванну, де Оліван все ще приходить до себе, але… Вей, ― Релі зазирнула йому в глибину душі. ― Це того не варте, повір. Це було до біса давно і… ти був не зобов’язаний рятувати мене. Як були не зобов’язані й усі ті люди.

Здивувавшись її проникливості, Веймонд, щосили борючись із внутрішньою порожнечею, спромігся лише на:

― Але… ― він мовби хотів ступити крок, та передумав, залишившись на відстані. Мовби щось всередині стримувало його від наближення до неї, мовби він вважав себе узагалі недостойним того, аби наближатися до неї. Аби торкатися її.

― Знаєш, за ті п’ять років, що я провела серед свого народу, я багато чого пережила. Правду кажучи, усього і не згадати, ― спокійно знизила плечима дівчина. ― Та й для чого згадувати? Чому я повинна пам’ятати, як у якийсь там день хтось оцінив мої вчинки несправедливо, навів на мене наклеп чи… навіть занурив головою у справжнє багно. Для чого мені це потрібно? І правда, краще я буду пам’ятати, як вчора ми з тобою скуштували смачного вина і весело провели вечір у відьомському будиночку. Або… як сміялися з твоїх друзів, намагаючись роз’єднати їх у черговій сварці, ― усе це Релі говорила із щирою усмішкою, а Веймонд просто не міг дібрати слів… він просто слухав і розумів, що усе це, усе, що вона говорить, просто пронизує його наскрізь…

― Погані спогади не створюють нас, як і погані вчинки, у яких ми покаялися. Минуле залишається в минулому. Хочеш, щоб я осудила тебе? Ні, гадаю, ти прийшов не за тим. Ти шукаєш спокути, та я не та, хто дасть тобі її, Вей. Мені достатньо вже й того, що ти був тоді там. Що стояв і дивився, але не лаяв словом і не бив рукою.

На цих словах Веймонд просто отетерів. Його рука здригнулася, стиснулася у кулак…

Але Релі не виглядала як та, всередині якої могли бушувати емоції. Вона говорила м’яко, без жодної нотки на щось, що могло гризти її зсередини:

― Втрутитися чи залишитися осторонь ― ось це найважче рішення. Не думай, що цим людям було легко так чинити. Бити когось чи захищати ― однаково важке рішення. Його просто так не приймають. Я була для тебе ніким, а для них я була тим, на кому можна зігнати свій гнів. Я була причиною того, що з ними сталося. Що сталося з їх домом. Звісно, я знаю, насправді причина була не тільки в мені. То був Маелор. І вони також це підозрювали. Та їм простіше було повірити, що це була я, адже я була там і з радістю приймала усю їхню критику. Я намагалась змінити щось, намагалась врятувати їх, і в кінці просто стала козлом відпущення.

Очі Веймонда пронизували нереальні емоції. В якийсь момент із них просто потекли сльозинки…

Релі ж зронила абсолютно спокійно: