Частина 26   Правда яка вбиває мене
Ранок був сонячний, здавалося сніг, як діамант виблискує на сонці, сьогодні я одягла окуляри та їхала на роботу під мелодію по радіо.
Офіс кипів людьми, народ збирався та всі чекали ліфт. Коли мене схопили грубо за руку та потягли геть з натовпу піднявши голову у верх побачила обличчя Сніжани.
- Нам треба поговорити - говорить вона.
- Добре, відпусти. - промовила  та нарешті вона відпустила мою руку. Дівчина була вище за мене та сильніше,  я відчула її силу на своїй руці , а ще вона була старше мене років так на 7-8. 
Чому я погодилася поговорити? Просто бачила, що вона можливо щось відчуває до Михайла.
Ми пішли до кафе в нашому офісі, там дівчина вибрала столик і ми сіли, людей було не багато, тому можна поговорити без свідків нашої розмови.
- Я не знаю як там тебе звати, але точно знаю Михайло тобі не потрібен. - говорить вона впевнено.
- Мене звати Міла, я не хочу виправдовуватися, але ти права мені він не потрібен. - я зрозуміла, що не було кохання була симпатія до чоловіка, тяга, але це не було коханням на жаль.
- Тоді чому ти дала шанс думати йому, що він може бути з тобою? - запитує дівчина.
- Тому, що думала так зможу заглушити біль, але не вийшло. - опускаю до низу очі.
- Слухай я дізналася про тебе, знаю про твої відносини, а ще знаю про те що ти була дружиною Ніколаса, потім зустрічалася з Костянтином, а тепер Михайло ти що будеш змінювати чоловіків як рукавиці. - говорить вона.
- Ти нічого про мене не знаєш, ти не маєш морального права судити мене. - але в її словах була частка правди кого я кохала по-справжньому якщо навіть вона думає, що я тільки граюся.
І серце намалювало його, наші обійми, його пропозицію, від того кого так сильно я тікала, та потрапила в обійми іншого. Костя єдиний чоловік якого я кохала по справжньому, якого хотіла відпустити, але не змогла. Сльози опекли моє обличчя здавалося, що я зрозуміла тільки зараз на скільки я помилялася.