24  лютого 2022 року стало для мене переломним моментом, як і для кожного українця.

5 ранку. Чоловіку подзвонили та сказали, що бомблять Київ. Коли ми увімкнули телевізор, то надія на те, що все це якась помилка, рухнула. Росія напала на Україну.

Це звучить дивно, проте перше, що я зробила, коли дізналася, що в країні розпочалася війна — пішла мити голову. Мабуть, це була якась захисна реакція психіки. Типу, якщо голова буде чиста, то і думки — ясніші, а отже все буде добре.

А вже через пів години, спостерігаючи за тим, як сусіди пакують валізи у машини, трамбують зверху консервацію, та швидко від'їжджають, я розбудила дитину та почала пакувати наші речі.

По телевізору невпинно балакав телемарафон, все здавалося якимось театром абсурду. Ніби все це відбувається у якомусь паралельному всесвіті. Дурнувате кіно про апокаліпсис.

Тоді я ще не знала, що у цю квартиру ми більше не повернемося, і що через якихось 2 тижні я буду сама з дитиною за тисячі кілометрів від дому в чужій країні. Далеко від чоловіка та рідних з повним хаосом в голові та нерозумінням, що буде далі. Одне  знала точно — моя дитина в безпеці, а це головне. Це те, що набатом било в моїй голові з першого дня війни.

Їхали ми, як і всі тоді, на 7-10 днів. А насправді повернулися в Україну через довгих 3 місяці. Кожного дня, вагаючись, чи правильне це рішення.

Коли розпочалася війна, перші глави моєї книжки “Академія магії” були вже написані, проте ніде не опубліковані. На жаль, тоді ще російською. Після початку повномасштабної я ні одного слова у своїх книгах російською більше не писала.

Перші пів року я взагалі не писала. А перші 3 місяці навіть не читала чужих художніх книжок. Мені здавалося, що я так ніби зраджую свою країну, яка потопає у крові. Як я в цей момент можу читати або писати про кохання, коли навколо стільки жаху й болю?

Через 3 місяці я все ж наважилася взяти в руки книжку. Звичайний ромком, який захлеснув мене з головою. Я змогла на кілька годин відволіктися від того жаху, що робився в країні. І коли книга була прочитана повністю, насолоджуючись приємним післясмаком, я зрозуміла, що в мене стало більше енергії. З'явилася якась жага до життя, світло в кінці тунелю. І це не про втечу від реальності — це про можливість дати своїй психіці перепочити. Так я нікого не зраджую, а навпаки, заряджаюся, щоб робити більше.

Тоді я повернулася до свого рукопису. Безжально стерла написане і переписала все спочатку — рідною солов'їною мовою. З часом, мені захотілося поділитися написаним. Щоб і мої книги допомагали людям розвантажувати мозок, нагадували про те, що добро завжди перемагає зло. Тоді я відкрила для себе Букнет, і вперше опублікувала свою книгу в Інтернеті.

Минуло 2 роки. У нашій країні досі йде війна, і кінця-краю їй не видно. Я пишу набагато більше, на сторінці все більше нових книг і оповідань. І читаючи в коментарях, що мої книги допомагають відволікатися від важких щоденних буднів, дарують радість та позитив, розумію, що на правильному шляху.

В моїх книгах завжди хепіенди. Бо я вірю в те, що якщо все погано, то це ще просто не кінець. В кінці все обов'язково буде добре. Світло здолає темряву, а добро переможе зло.

Дорогі українці, якби не було важко, не втрачайте віри у краще. Бо саме на ній все тримається. Віра в Бога, ЗСУ, власні сили…Від кожного з нас залежить майбутнє.

Все буде добре, бо інакше і бути не може:)

Ваша Лія Стейс.

Перемоги нам і миру!)