Уривок з нового розділу та позитивні новини

Всім привіт! На цей раз я перебуваю в дуже позитивному настрої й кваплюся поділитися чому саме. Справа в тому, що з кожним новим розділом нашої спільної з іншим автором книги, я починаю бачити, як історія розвивається, як створюється ця особлива атмосфера. Під час написання я описував такі сцени, від яких у дитинстві ніколи спати потім не міг, коли у фільмах жахів подібне з'являлося. В цьому якась іронія долі прямо, адже я тоді просто не міг і уявити собі, що коли-небудь сам стану автором першої закінченої книги жахів й почну описувати моменти, котрі мене лякали. І це я писав ще ввечері при західному сонці, а уявляю, як буде страшно читати пізно вночі. Аж трішки така хитра натура в мені заговорила спеціально потім випускати розділи пізно, щоб полякати читачів?

 Ще, особисто я, був надто задоволений поєднанням деяких сюжетних ліній та розкриттям тих моментів сюжету, на котрі робилися натяки. Початково, на стадії третьої глави я ще боявся, що за основними подіями можу заплутатися й забути розкрити ті дрібні моменти з другорядними героями. Проте, саме чудо керувало моїми руками й допомогло виписати всіх. Я коли перечитав й помітив, що натяки третьої глави у дев'ятій одразу починають укладатися в цілісну картину, то зрадів сильно? 

Інша позитивна новина стосується того, що й мій співавтор заворушився й приходить на допомогу, бо я вже починав боятися, що, після такої позитивної моєї роботи, на мене ще чекають шість глав іншого автора. Бо я ж обіцяв своїм читачам, що цій книзі повністю бути і саме через це я починаю хвилюватися, що затримуємося трохи, а вдвічі болючіше усвідомлювати, що ти можеш вже свою частину книги виписати, а потім дивишся на частини іншого автора, ручки так і тягнуться підступно й до них, хочеться схопити й все описати))) Але й автору я давав обіцянку, що ми разом це будемо робити, тому я теж чекав і, схоже, дочекався нарешті. Мені ця допомога дуже важлива, адже я тепер можу не хвилюватися за лінію іншого героя, а зосередитися на своїх власних. 

 А ще позитив криється в тому,що особисто моєї роботи в цій книзі лишилося на ще чотири глави.  Це рівно стільки, скільки мені ще потрібно виписати для нашої книги. Навіть, можна сказати, що три глави ще лишиться, адже одинадцяту я скоро почну вже далі описувати. Переді мною вже простягається фінал нашої книги, останній акорд, котрий потрібно мені зіграти. За цей місяць я вже встановлював рекорди, під час яких писав і вдень, і вночі. Звісно, що бували моменти, коли я відволікався. З одного боку ці всі люди, хто мені писав в такі моменти рятували мене й давали паузу для відпочинку. А з іншого, я вилазив до них майже страшним, бо каша в голові від того постійного писання була? Але я не міг відпочивати, адже коли ти пишеш розділ, то його варто писати далі, бо один відпочинок приводить до лінощів й хитрощів, починаєш уникати повернення до написання, а мені не можна так робити, інакше ніколи ця книга не вийде. Тому, я краще ось так себе повиснажую, зате напишу значний великий шедевр, котрий сподобається багатьом, і потім відпочину, чим буду частіше відпочивати і раз в сто років писати ті глави. 

Щодо інших моїх книг, то не варто хвилюватися, я нічого не кинув та нічого не забув. Може здатися дивним, але і в інших світах своїх я живу. Цей страшний бот за ці дні записав підкаст новий, змонтував його, паралельно пишучи продовження книги й навіщось ще втиснув поему про Моранактонос між обсягами цієї роботи. І що, я після цього нормальний?? Зовсім ні, але коли пишеться все, то варто це й писати. А поему я зберіг, бо просто її б забув потім за написанням книги! Найбільше зараз сумую за Аквілоном, тому цей смуток виражається саме в різноманітних поемах та розповідях. Сподіваюся, що цією весною я вже порину знову у свій улюблений всесвіт, завершу події Темної Доби та візьмуся за п'єсу, котру теж планую закінчити. В цьому році у мене прямо дика ціль по завершенню всіх анонсованих книг. Щоб я та завершені книги? Не може такого бути? Це якесь рідкісне видовище. Зате я буду цим досягненням точно пишатися у майбутньому, бо зможу не просто посилатися на нотатки й розповіді із своєї голови, а на реально існуючі книги. Та й мені так легше буде спиратися на готові історії й орієнтуватися серед цього всього різноманіття. 

Що стосується знакового уривка із нової книги, то вже стає важче обирати їх. Саме смачне та видовищне я ховаю від своїх читачів, щоб ефект несподіванки й здивування не зник при прочитанні? Тому, уважно перечитую все написане й думаю, чи не є це величезним руйнівним спойлером. Для вас поки я обираю нейтральні фрагменти, котрі містять в собі щось цікаве, але не розкривають найцікавіших моментів із книги. Також, я завжди люблю створювати книги так, що вони стають видовищними, немов фільми. Так що наша книга має збірку із 15 музичних треків, котрі я потім буду додавати до розділів, слухаючи до якого моменту краще подібна пісня підійде. Звісно, що музичні композиції та ілюстрації з'являться тільки у версії книги для Вотпаду. А ще наша книга має дві красиві обкладинки, вибір був таким важким, що я вирішив зробити чисто дві версії книг для Букнета й Аркуша, кожна зі своєю обкладинкою. Для Вотпада потім вже оберу теж одну із них. При релізі книги потім кожен охочий зможе відвідати нашу книгу на різних платформах й порівняти обкладинки?

Так, а тепер годі розводити зайві теревені, а перейдемо безпосередньо до самого уривку:

"Насправді, відьми якось більше асоціювалися із совами й чорними кішками і аж ніяк із воронами. Такий образ відьом був знайомий Джефрі із дитячих казок. Але, в Рейвенхарті він зіштовхнувся із реалізмом. Читаючи свідчення з різних епох, Джефрі прийшов до висновку, що відьми в реальному житті прекрасно можуть вдавати із себе нормальних звичайних людей, а в нічній пітьмі здатні вчиняти лихі вчинки. Символ ворона Джефрі теж вже бачив. На перстні Кассандри Дорсет. У нього чомусь не виникало сумнівів, що у відьом Рейвенхарту саме ворон був якимось тотемним птахом, уособленням їхніх сил та вірувань. Або ж це був просто родовий герб старовинного роду, а він додавав йому більшого значення. Не варто забувати й про символ рогатого черепа, котрий носили дивні жінки на фото. Джефрі так хотів би зустрітися із кожною з них та детальніше їх розпитати, хоча сумнівався, що всі вони б охоче йому все розповіли про себе. На жаль, така зустріч була неможливою. Всі ці жінки на фото родини Блез містичним чином загинули, немов все було однією спланованою авантюрою.

Подумки, Джефрі пригадав кожну із цих жінок й їхні жахливі смерті, про які він почув від Рея. Місіс Хатчінсон, у котрої почався розлад в її власній родині. Ця жінка від розпачу повісилася. Невже все так було серйозно, щоб покінчити життя самогубством? Чи хтось їй допоміг це зробити, тиснув на неї? Місіс Долріз, яка мала значний маєток та була однією із заможних жінок, нарівні із Дорсетами. Здається, що ця пані полюбляла плітки та жіночі посиденьки. За цією маскою могла критися головна відьма, котра й керувала всією цією організацією. Проте, якийсь грабіжник вдерся до маєтку цієї поважної жінки й вбив всю її родину. Злочинець себе повів надто дивно і якраз щось торочив про відьом. Але звідки простий чолов'яга з вулиці міг дізнатися про існування відьом? І чому саме Долріз зробив своєю жертвою? Здавалося, що думати тут нічого. Просто бажання поживи й банальна людська жадібність, вкупі із краплею божевілля. Проте, Джефрі, роздумуючи над цією інформацією, дійшов висновку, що знову тут забагато співпадінь. А що, коли хтось спеціально навів чоловіка на місіс Долріз, бажаючи її прибрати чужими руками? Така теорія мала право на існування.

Далі йшла стара діва на прізвище міс Крінта. Про неї Рей відгукувався, як про стару божевільну дивачку, котра весь час розмовляла сама із собою, блукала безцільно містом й вела дуже самотнє життя. Чим така жінка могла комусь завадити? Вона померла, коли під нею обвалилася перекладина мосту й жінка шубовснула під кригу замерзлої ріки. Нещасний випадок і більш нічого. У світлі нинішніх подій, коли не можна було вже вірити нічому, Джефрі почав сумніватися й в цій версії, тому поквапився уявити свою картину подій. А що, як міс Крінта могла щось знати про смерть інших жінок? Невже вона була не божевільною, а просто відчувала весь час страх за своє життя й тому заплутувала свої сліди, блукаючи містом і постійно змінюючи свій розпорядок дня? Якщо хтось і прагнув вбити міс Крінту, то йому це вдалося. Вочевидь, жінка часто ходила мостом й вбивця міг запросто пошкодити потрібну перекладину і просто чекати на слушний момент, коли міс Крінта пройде цим мостом та впаде вниз.

Ще була родина Блезів, в будинку яких Джефрі зупинився на проживання і які викликали багато питань своєю трагічною долею. Як могла тиха донька збожеволіти на рівному місці? Чому місіс Блез тримала її прив'язаною до ліжка й пригнічувала пігулками замість того, щоб повезти на лікування до іншого міста? Поведінка матері ще з першого моменту, коли Джефрі почув цю історію, турбувала його, а в світлі нинішніх видінь, він був переконаний, що не все так однозначно із долею Примулли. Версія про напад збожеволівшої доньки на матір виглядала реалістично, але тоді де докази? Чому місіс Блез не мала жодних пошкоджень, хоча розповідала про атаку із ножем? Де була кров, котра обов'язково повинна десь лишитися на підлозі чи килимі? Нічого цього не було. Лише слова про напад і містичне зникнення самої Примулли. Хто прибрав дівчину? Саме головне, для чого? Поки Джефрі не міг ніяк збагнути мету цього вчинку, але він думав, що Примулла зовсім не втекла, а її вбили і тіло десь так надійно сховали, що поліція міста нічого й не помітила.

А що ж сама місіс Блез? Жінка, котра нормально ходила на допит поліції, розмовляла з поліцейськими, не проявляла жодних схильностей до суїциду за весь цей час.... І тут раптом наступного ранку накладає на себе руки у власному ліжку. Чи не підозріло все це? Дуже підозріло, звісно. Або матір щось приховувала від слідчих, або совість не давала їй спокою й змусила піти на такі радикальні міри. Джефрі не знав, що тоді сталося, проте був впевнений, що й за цим суїцидом місіс Блез стояв хтось в тіні, чиє обличчя чоловік не міг роздивитися. Всі ниточки тягнулися до цієї містичної фігури, до вбивці, котрий поступово прибирав зі свого шляху жінок, котрих щось пов'язувало між собою. Вони всі носили цей символ рогатого черепа, немов входили до якогось закритого клубу, секти або ковену відьом. Кому могло знадобитися їх вбивати? Якщо тільки не...."