Візуалізація 16 розділ (︶^︶)

"Пори року. Зникнення Зими"

Діана подумала, що Шакл поведе її сходами вниз ― на екскурсію до підземелля. Занадто стальним був його погляд, а постава так і випромінювала жорстокосердість.

[про статую]

― Троянда й вістря меча… ― нарешті озвався Шакл хрипким, немовби з потойбіччя, голосом. ― Цікаве поєднання символів, одначе. Чистота та невинність ― і водночас сила та влада. А предок у нашого дорогого охоронця був ще тим романтиком. ― Останнє слово він зневажливо протягнув, зловісно шкірячись.

― Та навіщо мені це? ― щиро не розуміла Діана. Звинувачення звучало як неправдоподібний сон, від якого робилось і смішно, і слізно. ― Я так чи інакше через чотири роки посяду престол!

― Революція, ― прямо відповів Шакл, не моргнувши оком. ― Незадоволення у деяких прошарках нашого суспільства зростає. Стримувати його дедалі складніше. І тут з’являєшся ти, юна принцеса, недорозвиненим мозком якої можна легко керувати. Хтозна, з ким ти могла зспіватися.

― Вибач... Я не мав права кричати на тебе. ― Майк лагідно, без поспіху, водив носом по її скроні. Діані навіть на мить привиділося, наче його вуста злегка торкнулися її шкіри. Серце нараз забриніло від захвату ― і вона перестала відчувати своє тіло, немовби воно обернулося на легку хмаринку, зіткану лише з шаленого потоку крові по венах, що стугонів не тільки у вухах, а ще й на кінчиках пальців.

― Ти милий у гніві… ― прохрипіла вона, пригортаючись ще ближче.

― Щоб більше я такого не чув.

― Та чхала я на легенди! ― обірвала його Дафні, різко підводячись. ― Ти осліплений, Майку. І не бачиш очевидного! Їй [Діані] не можна довіряти. Для цього немає жодних підстав!

― Та чия небесна сталь метала? ― роздратовано процідив Майк. ― А тобі, Даф, тобі можна довіряти? Це ж ти в нас чи то зі зрадником мутиш, чи то зі психопатом!

[...]

― Он воно як… ― нарешті озвалася Дафні, усе ще закопиливши губу. ― Ну, тоді моя допомога тобі не потрібна. ― І вона стрімголов розвернулася до дверей.

Майк яро пирхнув. Процідив тихо, але чітко:

― Підеш зараз ― нашій дружбі, вважай, кінець. 

Один Майк зберігав незворушний вигляд, немовби йому було байдуже абсолютно на все. Одначе Діана нутрощами чула: в його серці панувала буря з протилежних емоцій. І вона не знала, як йому допомогти. Сказати: «Усе буде гаразд»? Обійняти? Залишити наодинці?

Безліч думок роїлося в її голові. Однак жоден варіант дій не був саме тим ― найправильнішим. 

― Спробуй виспатися, сонце… Двері закрий на ключ. Будь-який підозрілий шерех ― зараз же зв’язуйся зі мною через лист-шет. І пам’ятай… ― На його [Майкових] щоках виступили глузливі ямки. ― Я теж маю ключ. Тому можу прийти до тебе будь-якої миті.

― Ей! ― прожогом спалахнула Діана, а туман в голові заважав чітко висловлювати свої думки. ― Без попередження не можна, затямив? І… цеє… стукай перед тим, як заходити. Раптом я… ― Вона збилася під його насмішкуватим поглядом. Кахикнула, приховуючи збентеження, й додала: ― Коротше, стукай.