– Маркусе, що сталося? – а він стоїть навпроти вікна у своїй звичній позі гордого, грізного яструба і втикає в вікно. – Маркусе, ти мене чуєш?

Від поштовху моєї руки двері зачиняються, а Маркус мовчки повертає голову до мене. Під його спопеляючим поглядом я замовкаю. Хвилину-другу він ще вагається, але таки прямує до мене, нервово розриваючи повітря сповільненими різкими кроками. Минає ціла вічність, аж поки Маркус опиняється навпроти мене. Красивий, неперевершений, грізний. Суворим поглядом продірявлює мене наскрізь... 

– А тепер я відпускаю тебе на всі чотири сторони. Ти вільна від мене і будь-яких зобов'язань переді мною. Віднині тобі нічого не загрожує. Я все залагодив, поки ти мені зраджувала. А зраду я не пробачу ніколи. Я тебе попереджав. Між нами все скінчено. Можеш іти куди хочеш. Свою плату за труди я щойно отримав, – несподівано звучать його слова, які ранять мою душу до болю. Гірко й образливо. А головне – без причини.

– Маркусе, я не повія, – ледь стримуюсь, аби не розревітися. – Ти не маєш жодного права так зі мною чинити.

– Хіба? – нервово ображено кидає, і робить крок в напрямку дверей. І цими словами ріже прямо по серцю. –  Наголошую! Віднині ти вільна. Можеш іти на всі чотири сторони. І розсувати ноги перед ким хочеш. А я своє отримав, тепер мені байдуже.