– Це для тебе має якесь значення? – зухвалий погляд вивчає мене наче під мікроскопом, розглядаючи моє обличчя, губи, шию… Та повільно котиться вниз. Все повторюється, як тоді, в ліфті. Це виводить мене на бурхливу емоцію спротиву. Цього разу Маркуса поруч немає. Я не стримуюсь і таки питаю того нахабу:

– Ну, як тобі! Достатньо щедро платить тобі Маркус за охорону такого об'єкта?

– Ти хотіла сказати – коханки? – продірявлює мене поглядом. Куди подівся той нахвалений професіонал? Чого йому від мене потрібно? 

– Ти взагалі, що собі дозволяєш? – відверто обурююсь. Дістав своїми повчаннями, поглядами, зухвалою поведінкою. – Те, що ми з одного міста, не дає тобі жодного права так поводитись. Затям! Моя відповідь може бути адекватною. Сам озвучив  – я коханка твого боса, а ти лише найманець, який відпрацьовує контракт. Не забувай!