Мій мучитель зависає поглядом на мені, в моїх збентежених волошкових очиськах. Його очі такі чіпкі. Вони не відпускають. Я не маю ні сили, ні бажання з ними боротися, тому просто дивлюся в ту кару безодню навпроти та мрію, що цей мій особистий бог все ж таки колись стане моїм, і тільки моїм. Я так хочу стати для нього єдиною, але ще не сьогодні, бо він не вільний. І, здається мені, що він це остаточно зрозумів з мого погляду. Його видає шумний видих і смуток розчарування в очах. Станіслав звучно видихає та щосили горнеться до мене. Відчуваю, як гаряче обпікає мою шию його жаль, який нестримною бурею виривається з душі жагучим струменем розпеченого повітря. Розумію, що він зараз піде до себе в готель, який знаходиться через дорогу, прийме душ перед дорогою й поїде в аеропорт. А відтак надовго зникне з мого життя. І мені від того так сумно, так боляче. А з іншого боку – це вихід з нашої патової ситуації, з глухого кута...