– Але чому ти відразу не зізнався, що у тебе приватний літак? – діймаю Габріеля.

– Тому, що ти не питала, – винувато дивиться на мене те заморське кумедне чудо.

– Ти ще скажи, що у тебе є й приватний замок, – скептично хмикаю. А він зніяковіло дивиться на мене й серйозно відповідає:

– Є! А що тут такого?

– Та нічого такого. Просто я геть забула, що серед моїх знайомих майже у кожного є приватний літак, а в кожного другого – свій власний замок, – намагаюсь вгамувати свої бурхливі емоції. Ще не зовсім розумію чи я злюся на нього, чи навпаки тішуся, що не вихвалявся, протиставляючи себе, такого  крутого й родовитого, мені – звичайній простушці. І тільки тепер до мене доходить, що я бачила його прізвище в паспорті. І воно ще тоді здалося мені знайомим. Пригадується, що якось в ютубі випадково натрапила  на пізнавальний цікавий ролик про замки Сілезії. Власне там, з поміж інших, розповідали про замок  Веллерів. Коротко згадувалося їх генеалогічне дерево. 

– Ну, а у мене є. Так сталося. То що я маю тепер трубити про це на весь світ? Чи може вчепити табличку: «Я не такий, як усі. У мене є замок!» – бурмоситься Габріель. А я усвідомлюю, що трохи переборщила.