Він кохав її, а Вона любила тихий Поліський край, куди він привіз її однієї погожої днини... 

Вона не знає часу у нашому розумінні. Для неї усе сталося в одну єдину мить, яка нам здається вічністю. 

Я ще ніколи не вмирала, я просто засинаю, коли настає мені пора.

Йому  раптом здалося, що Її очі - купіль, у яку Вона ніжно, наче немовля, занурює Його заблудшу душу.

- Що, мій золотенький? Що, моє сонечко? Мій любесенький! – нескінченною рікою любові і ніжності розливається Вона над ним, цілуючи кожну пелюсточку, кожну квіточку, кожне деревце в тому саду. - Прокидайся сонечко, час відкривати очі! Він стоїть перед Нею посеред холодного осіннього лісу і не може збагнути, де – правда, а де – лиш сон…

Читати повість можна  тут           Далі буде.