Коли за вікном періщить злива, гріх не поділитися цим фрагментом із моєї книги "Пори року. Зникнення Зими", 7 розділ: ✨

"Діана відразу опинилася в тенетах дощу. Небо ніби гнівалося за щось на землю й градом посилало важкі холодні краплі, а в перемішку з вітром виходило геть-зовсім грізно.

Як і очікувалося, Майк був тут. Він лежав на спині, заклавши руки за голову, і сміливо ловив обличчям краплі. Діана повільно підійшла до нього, із секунду повагалася – зрештою, лягла також на спину. Умить змокла до нитки, але це вже зовсім неважливо. Їй у цей момент було начхати абсолютно на все.

– Я вже, було, думав, ти зараз знову навернешся, – кинув шпичку Майк, але вийшло якось млявенько.

– Ти мене тоді застав зненацька…

– А ти мене як…

Вони зустрілися поглядами. Майк першим порушив тишу:

– Якщо чесно, я тоді злякався, що побачу теорію одного падіння на власні очі, – Діані здалося, ніби Майк готовий говорити про що завгодно, тільки лишень не продовжувати нещодавню розмову.

– Теорію одного падіння?

– Ага. Не завжди існували такі багатоповерхівки на кшталт цієї. Серед наших ходять різні роздуми, що буде, якщо стрибнути вниз. Чи виживе представник Пори року, чи ні… Ясна річ, що ніхто на практиці це не перевіряв. А, можливо, й були такі умільці, але про них нічичирк. Хоча я тоді не знав, що ти Єдина… – він запнувся.

– А якби знав, не врятував би? – насторожено запитала Діана.

Майк деякий час мовчав, перш ніж твердо відповісти:

– Я врятував би тебе в будь-якому випадку.

[...]

– Ти вже не втікаєш… – здавлено прохрипіла вона.

– Куди я від тебе дінусь… – його слова ледь не потонули в гучній мелодії дощу, такими тихими вони були.

Деякий час вони в цілковитому мовчанні вбирали в себе дощові краплі, їх запах та спів. Діані здалося, що вона могла так пролежати тут довго-довго, не думаючи ні про що. Тільки аби знову не засинати, тільки аби не брати на себе цю незрозумілу їй роль принцеси.

[...] 

Завжди мріяла про таку сцену з дощем, і я її написала. Пишу те, що хочу читати в книгах, ага✨