Легенди "Мого кельтського бога": святий Патрік - 3

Привіт, любі мої!

Як я і обіцяла, продовжую історію про святого Патріка, озеро Лох-Дерг та героїв Фіна Мак Кула та Ошіана.

❤️❤️❤️

Пам'ятаєте, Фін Мак Кул частенько брав з собою в походи та на полювання сина Ошіана? Ошіан був дуже яскравою особистістю. Вспадкував від батька не лише здібності воїна, а й поетичний талант. Його навіть звуть найкращим поетом Ірландії.

Ошіан любив шукати пригод на свою дупу, але одна його таки підкосила.

Герой врятував від прокляття прекрасну фею Ніам Золотоволосу, одружився з нею і відправився жити в  Тір-на-Ног, обітованну землю вічної юності, де став королем.

Пройшло три роки, Ошіан засумував за друзями й вирішив провідати їх. Він не знав, що на землі в цей час минуло аж триста років. Ніам не змогла відмовити чоловіка — ну який лицар стане слухати якусь там жінку? — і дала коханому чарівного білого коня, суворо попередивши не злізати з нього ні за яких обставин, інакше він ніколи не зможе повернутися.

Ошіан радісно поскакав в Ірландію, побачив розвалини батьківського будинку — не забуваємо, минуло триста років! —, впав в печаль і вже повернув назад, та по дорозі зустрів селян на возі, дорогу яким перегородив величезний камінь. "Хіба ж я не герой?" — подумав Ошіан, геть забувши про попередження дружини. Почав підважувати каменюку, звалився з коня... і перетворився на сліпого ледь скніючого старця.

І ось тут в нашій історії знову з'являється святий Патрік. Саме до нього вдячні й перелякані селяни принесли немічного Ошіана. Патрік підібрав заслуженого героя, навіть повернув йому зір. А потому вирішив заодно й навернути язичника в істинну віру. Тут-то і виявилися нездоланні протиріччя.

Перше питання, яке поставив Ошіан — чи зустріне він в царстві небесному вірного пса? Патрік похмуро відповів, що тварини не мають душі, отже їм не місце в раю. "Для чого мені бог, що не любить собак", — буркнув Ошіан. 

Далі бард поцікавився долями батька й друзів. Але й тут Патрік відрубав, що їх паганським душам не місце в раю, горіти їм вічно в пеклі. І розписав пекельні муки, аби налякати Ошіана: вогняне озеро, жалючі комахи, вічні страждання... Але бард лише розсміявся і заявив, що таких героїв, як його побратими, ніякий чорт не втримає.

Святий Патрік вибісився — а хто б не вибісився — і закричав: "Припини патякати, висохлий, дурний старче; це мій Господь сотворив небеса, це Він дає цвіт деревам, це Він створив місяць і сонце, поля і траву..."

"Якщо це правда, що ти скажеш, — відповів Ошіін, — що твій Бог настільки неприязний, що не пропонує гостинності нікому, окрім тих, хто підкоряється Його правилам, то мій батько й побратими, певно, в пеклі. Але кажу тобі, вони або скинули диявола й самі там панують, або давно втекли. Я не піду в той дім, де не раді моєму батькові".

З цими словами він повернувся і зібрався йти.

Це було вже занадто нахабно. Аби показати, хто старший в домі, єпископ швиденько відібрав у барда молодість, силу, зір, а заодно й слух, приставив людей ходити за нещасним старцем, і почав забавлятися.

Знаходив якесь героїчне завдання, повертав бардові сили, відправляв на подвиг. Ошіан повертався переможцем, святий Патрік питав його, суворо насупившись — ну що, увірував? Ошіан плював єпископу під ноги (іноді потрапляючи то на шати, то на бороду), Патрік гнівався і знов робив з героя старця.

Врешті решт Ошіана відправили вбити супер-дикого бика, і герой вирішив не повертатися: завернувся в шкуру чудовиська й ліг відпочивати після бою. Але Патрік надибав його, обізвав невдячним і став вимагати повернутися. Але тут вже Ошіан вперся рогом. Зжадав, аби у винагороду єпископ дозволив поховати його горі Керран біля Манорхамільтіона.

"Ну добре, будь по-твоєму",  — втомлено пробурмотів святий. І Ошіан тут же помер. Так, в бичій шкурі, його й поховали. Принаймні, сіромаха позбавився від земних мук.

Але і це ще не кінець історії! Очікуйте продовження завтра :)

❤️❤️❤️

Підписатися на автора 

Читати "Мого кельтського бога"