— Сьогодні Аслан приїжджає, кизим? — тітонька Теране гукає мене з-під старої яблуні, поки я поспішаю до батька й братів, щоб віднести обід.
Озирнувшись, розпливаюся в усмішці, у якій, мені здається, зосереджене все щастя цього світу.
— Так, Теране-ханим. Сьогодні ввечері приїжджає.
— Його тільки ввечері чекати, а ти вже така гарна, кизим! — тітоньки хитають головами, примовляючи «Машаллах». Їхні погляди відкриті. Помисли чисті. Компліменти щедрі.
Просять: покрутися-покрасуйся, — і я роблю це з величезним задоволенням.
Я змалку звикла до похвали, що сиплеться звідусіль: і за красу, і за розум, і за старанність, і за доброту.
Я дуже рада, що народилася й виросла в нашому мальовничому, щедрому краї. Вдячна Всевишньому за своїх батьків і братів. За свою професію. За те, що знайшла тут кохання. Що саме тут збудую сім’ю.
— То що, завтра гуляємо весілля Маліки з Ельнуром, а наступне — ваше з Асланом?
Тітонька Теране питає, усміхаючись майже так само широко, як і я.
Ми з Асланом заручені з моїх сімнадцяти. Минуло вже понад п’ять років. Дату весілля досі не призначили, але Аслан закінчив навчання й повертається додому. А значить — причин відкладати більше немає.
Усі ці роки я обережно відповідала на численні запитання: іншаллах, скоро. А зараз мені хочеться бути сміливішою. Ну й щоб Аслан нарешті приїхав до мене назавжди. Щоб ми визначили дату й стали сім’єю.
У животі вже від самих лише думок про це пурхають метелики. Я обіцяю Теране-ханим:
— Так! До кінця літа зіграємо. Ви мені свою пахлаву на весілля спечете?