"...зорі". Анонс!)

Поки робочі будні цупили у мене час та сон - на допомогу прийшла п'ятниця, яка, нарешті, вручила можливість трохи видихнути і з'їздити з Адамом та Камілою на конференцію. У Адама багато планів на найближчі дні, а я намагатимусь за ними встигнути))

- Де ми? – запитую, озираючись навкруги. – Схоже на якусь філармонію.

- Ти навіть не уявляєш, як помиляєшся, - у голосі явно чути глузливі нотки, тому повністю гублюся у здогадках. – Пішли, не висни.

   Слухняно йду за ним просторим холом, поки не минаємо гардероб та зупиняємося біля чогось подібного до каси, як у театрі. Адам підводить до великого плакату на склі, де жирним шрифтом надруковані слова та якісь незрозумілі числа навпроти кожного.

- Це тоталізатор, - пояснює. – Зараз ми зробимо ставки. Обери зі списку ім’я, - вказує на першу колонку. - На числа не зважай, - не зовсім розумію про що мова, але пробігаюся поглядом по колонці слів.

- Ставки? А це законно? - запитую, припиняючи сканувати список, та повертаю погляд до нього.

- Ні, звісно, - закочує очі, - на виході тебе чекатиме патруль поліції. І поки я рятуватиму свою шкуру, накивавши п'ятами через вікно вбиральні – тебе арештують і теж відправлять на виправні роботи кудись у Зімбабве знімати макак з туристичних авто, які хочуть на халяву прокататися.

- Що ти несеш?

- Цілковиту маячню. Ніяких африканських пригод без мене, Клементико! – вдавано обурюється. – Ну ж бо, обирай.

   Повертаю таки погляд до вивіски.  Амадей, Антарес, Бенто, Буцифал… Усі слова в алфавітному порядку. Перечитую їх до кінця списку і обираю Драко, абсолютно не розуміючи на що підписуюся.

- То ти у Слизерені? – охає, прикладаючи пальці до губ.

- Мабуть, мені подобаються погані хлопці, - ляпаю, миттєво червоніючи.

– Ну, тоді я обираю Герміону, - урочисто заявляє з кривою посмішкою, - бо, очевидно, мені подобаються хороші дівчата. Наша черга, - підштовхує ближче, даючи можливість уникнути відповіді.

   Поки жінка за склом спілкується з Адамом через невелике віконце, пояснюючи умови, за яких можна забрати виграш, він виймає гаманець та починає відраховувати гроші.

- Я за себе заплачу, - різко випалюю, розкриваючи сумочку, коли зрештою розумію, що відбувається.

- Розрахуєшся зі мною згодою, - перехоплює мою руку та закриває застібку на сумці іншою. Ці грайливі бісики в очах я ні з чим не сплутаю – він однозначно щось задумав. Щось таке, на що я не мала б погодитися за звичайних обставин.

- На що? – таки запитую.

- Якщо наші ставки будуть вдалими – виграш витрачаємо так, як я скажу. Без відмов і заперечень.

- Навіть не натякнеш?

- Виключено, - рвучко нахиляється, аби лишити швидкий поцілунок на губах, та знову повертається до жінки, яка в обмін на купюри простягає йому папірці, схожі на квитанції. – Пішли.

   За декілька хвилин блукання по вказівниках проходимо до просторого приміщення, яке нагадує спортивну залу з місцями для глядачів. Оглядаюся по сторонах, поки погляд не зависає на полі, облаштованому для змагань з конкуру. Та щось таки не складається… Усе має відбуватися зовсім не в таких умовах - тут надто тісно.

- Ми прийшли на скачки? – розгублено запитую.

- Ага. Ти оціниш, - киває головою вперед. Обертаюся і завмираю, коли на полі починають з’являтися учасники.

- Ти серйозно?  - обличчя мимоволі розтягує безглузда посмішка, яка загрожує перетворитися у істеричний сміх.