Поки в книзі «Дівчина мого сина» (яка буде безкоштовною в процесі написання) відбуваються найгарячіші події, я вже починаю викладати другу книгу циклу, називається «Угода з босом». Читається окремо або в будь-якому порядку.

– Мені здається, вам час зав’язувати з кавою. Ви й так... занадто активний. У вас кава замість батарейок? Ви взагалі без неї виживаєте?

– Не замислювався, – відповів Павло.

– А дарма. Це ж тільки день.

– Уявляєш, що ввечері буває? Або вночі? – підморгнув він.

Я на мить розгубилася. Це він так залицяється чи в нього просто такий дивний гумор?

– Не хочу навіть уявляти, – відрізала я.

– Дарма, – Паша підвівся і потер долонею шию. – На масаж, я так розумію, можна не розраховувати?

– Правильно розумієте, – я теж встала. – Ви ще не настільки втомилися.

– Добре, запитаю ввечері.

***

– Будеш моєю нареченою? – раптом запитав Паша.

– Що?!

– Ой, не так висловився, – він махнув головою. – Зіграєш роль моєї дівчини? Треба підіграти в одній справі.

– У якій ще справі? – напружилася я.

– У сімейній. Натомість проси, що забажаєш. Відпустку, премію... Можу навіть дістати тобі такі ж круті шкарпетки з бегемотами, як у мене.

– Ні! – дзвінко розсміялася я. – Тільки не шкарпетки!

Наш сміх заповнив кімнату, розряджаючи обстановку.

– Гаразд, переконала, цього разу без шкарпеток, – погодився Паша. – Але мені справді потрібна дівчина на цю роль. У бабусі щорічні збори «на той світ», і вона знову намагається мене з кимось сватати.

– А раптом вона захоче більшого? Весілля там, правнуків... – я не наважилася договорити.

– Не хвилюйся, вона в це не втручається, – запевнив він, вмостившись зручніше. – Просто з’явишся зі мною один раз на її дні народження. Ми зіграємо щасливу пару – і все. Швидше за все, ви більше не побачитеся.

– Але чому саме я? Ти ж на цю роль можеш знайти кого завгодно.

– Мені не потрібен «хто завгодно». Хочу, щоб це була саме ти, – Паша почав активніше жестикулювати, намагаючись підібрати слова. – Просто ти така... нормальна. Адекватна. Ось.

Ми знову подивилися одне одному в очі й вибухнули сміхом.

– Адекватна? Це найкращий комплімент, який ти зміг придумати? – вичавила я крізь сльози.

– Зате найщиріший.

Те, як Паша дивився на мене в ту мить, не залишало сумнівів – він не жартує.

– Це дивно... – все ще вагалася я. – Нам же разом працювати. Буде ніяково.

– Слухай, Олечко, – Паша несподівано закинув руку мені на плече, притискаючи до себе. – Ти провела вечір зі своїм босом у клубі. Зараз ти сидиш у його квартирі, в його футболці, в його обіймах... і кажеш, що зіграти таку роль – це занадто? Та це найдрібніше з усього списку!

aLoFJhmU

Солодка заборона