Трохи потріпаємо Адаму нерви у наступному продовженні))

Дістаю телефон та знову набираю номер Каміли, коли виходжу у хол. Вона скидає виклик.

- Якого х…

- Привіт, - не встигаю догарчати. Перебиває голос збоку.

   Різко смикаю головою і помічаю її на лавці. Відчуваю полегшення, яке миттєво перетворюється на злість.

- Це що було? Так важко слухавку взяти чи хоча б відповісти на повідомлення?! Де ти була?

- Будь ласка, не кричи, - стискає пальцями перенісся та замружує очі. Лише зараз помічаю, наскільки вона бліда. Злість змінюється на дике хвилювання. Долаю коротку відстань до дівчини, кидаючи речі на підлогу.

- Ей, - присідаю навпочіпки та накриваю її коліна долонями, - що трапилося? Ти захворіла?  - запитую спокійніше.

- Ні, все добре. Ти чому не на парі?

- Там нудно, - брешу. – І я тобі не вірю. Вчора ти казала те ж саме. Ходи сюди, розкажеш, що трапилося, - підіймаюся, сідаю поруч, перетягую її на свої коліна та обіймаю. Каміла не пручається.

- Адаме, нас можуть побачити… - говорить тихо в мою шию.

- І що? – намагаюся вгамувати мурах, які біжать по тілу від її гарячого дихання.

- Не можна.

- Хто сказав?

- Ти не розумієш. Батько може дізнатися. Я заручена з …

- Не продовжуй! – знову накриває хвиля злості, яку підсилює найогидніше почуття на світі – ревнощі. – Ти не можеш бути хоч у якихось стосунках із тим дегенератом! Чи ще будь з ким!

"Коли спалахують зорі"