Вітаю, любі читачі!

Сьогодні особливий день. День, коли ми повинні варто вкотре нагадати собі, хто ми є і яку ціну за це сплачуємо. Я безмежно вдячна (впевнена, як і кожен/на з нас), нашим захисникам, які прямо зараз тримають на своїх плечах наше небо і відвойовують метр за метром нашу землю. Можливість святкувати цей день — їхня заслуга!

Тож вітаю усіх з Днем Незалежності України! Нехай це буде останнє таке свято в часи війни, а наступну, 33-тю річницю, ми зустрінемо під мирним небом!

Отож, з нагоди свята я підготувала знижку на ніжну і щемливу історію кохання, яка точно торкнеться ваших сердець. Це "Зів'ялі серця". Запрошую!

Уривок:

— Тобі личить жовтий. У тебе очі сині.

Синява її очей магнетизувала, хотілося дивитися й дивитися, але час підганяв. Він розвернувся до авто й не побачив, як Люба усміхнулася, почув лише тихе:

— Дякую.

Весь час, доки дивився на неї, вона роздивлялася і його. Він був у світло-блакитній сорочці на короткий рукав, і Любі стало трохи кумедно з того, як тріщали ґудзики на його грудях. Здається, сорочка була ще й трохи пом'ятою, але так туго напиналася на плечах, що розрівнювалася без праски. А ще голі передпліччя, масивні долоні... Вже потім, у РАЦСі, стоячи поруч з цим великим чоловіком, Люба здавалася собі геть крихітною, хоч не була ні низенькою, ні мініатюрною. І що вона з ним таким великим робитиме?..

Вони їхали до колишнього райцентру, а тепер адміністративного центру ОТГ повільно, не кваплячись. Через поранення Святославу було нелегко кермувати, тому Люба не відволікала. Сиділа тихенько як мишка, дивилася у вікно, мовчала, навіть дихати намагалася через раз.

Директор РАЦСу зустрів їх по обіді і сам провів церемонію. Якщо ті кілька хвилин можна назвати церемонією.

— Так, отут і отут підписуйтесь, — сказав.

Виглядав захеканим, краватка на його шиї перекособочилась, а лисина з начесаними на неї кількома волосинами змокріла. Певно зайнятий важливими справами, а тут вони зі своїм одруженням.

Люба очікувала, що хвилюватиметься, але ні, навіть пальці не затремтіли, коли підписувалась.

— Ну, оголошую вас чоловіком і дружиною. Будьте щасливі! Цілуйтеся!

Перший поцілунок наречених. Перший. Тут? У душному запилюженому кабінеті перед напівлисим дядечком, який кудись дуже квапиться?

Люба глипнула на Святослава, але він не виказав сум'яття, якщо й відчував його. Легко пригорнув її до себе, тримаючи за плечі і поцілував у... лоб. Його губи були м'якими, а борода колючою — це все, що встигла зрозуміти.

Не зогледілася, як Святослав відпустив, а директор РАЦСу всунув кожному з них у руки свідоцтво про шлюб.

От і все. Сталося. Люба тримала невеликий аркушик у руках і не вірила, що тепер одружена жінка.

Погляд машинально пробігся документом. Цимбалюк Святослав Ігорович, який народився шістнадцятого липня 1985 року... Мельник Любов Петрівна, яка народилася двадцять четвертого лютого 1997 року...

Так дивно було тримати у руках бланк, на якому поруч з її іменем написане його ім'я. Не вірилося. Перечитувала. Раз, другий, третій. Цимбалюк Святослав Ігорович, Цимбалюк Святослав Ігорович, Цимбалюк Святослав Ігорович...

— Святослав Хоробрий, — шепнула, не зводячи погляду зі свідоцтва.

— Що? — перепитав він.

— Ви як руський князь Святослав Ігорович, якого прозвали Хоробрим. Теж Хоробрий. Тільки він завойовувати ходив, а ви... ти звільняти.

Не забувайте також зайти на нову главу роману "Відремонтуй моє серденько". І гарного вам святкового дня!

Моя сторінка у фейсбуці

Моя сторінка в інстаграмі