Флешмоб. Історія про історію "Камінці"

Долучаюсь до флешмобу #історія_про_історію Дмитра Євтушенко. Дякую за естафету Наталці Черешні

Спочатку хотіла розповісти про Демони, монахи та інші ненадійні особистості але про цю історію я і так трохи розповідала в блогах, так що, краще нехай будуть Камінці — цей світ і народився раніше і історія його народження веселіше, як на мій смак. 

Колись у мене було достатньо часу і я приймала участь в конкурсах оповідання. Не тих, за які обіцяють безцінні призи, а для своїх, просто щоб було весело. Писали ми на одному форумі, котрий на данний момент тихо помирає, якщо вже не помер. Призів у нас не було, тому, щоб назбирати людей, треба було придумати цікаві умови, якось зберігати анонімність авторів і робити все можливе, щоб життя їм медом не здавалося. Підготовка до тих конкурсів теж була цікава — натовп не надто осудних людей (судячи з того, що ми народжували) проводив мозковий штурм, накидав купу дивних словосполучень, описів героїв, місць, де все відбувається, збирав це все в списки, а потім всім, хто мав нещастя згодитися прийняти участь, треба було тягнути жереб. 

Ми, ті самі свої, теж тягнули і теж дуже дивувалися з того, що витягнули)) З мене взагалі посміялися, коли дізналися, що я, руда, фарбована в русяву, витягнула собі безробітного рудого мага, який мріє про повненьких дівчат і не знає куди себе подіти, і руду безмозку дівчину-підлітка, яка занадто любить любовні романи і капелюшки. Найсмішніше було те, що цю чудову парочку треба було якось загнати в ліс і щоб вони там неодмінно побилися. Чудові умови, правда?

Ну, я дві неділі думала, думала. Уже майже підіслала до них Бабу Ягу, а потім мене осяяло і я за пів дня написала те, що зараз в книзі знаходиться в вигляді першого розділу. Дедлайн, то взагалі моє все))

А потім сталося страшне — мені стало цікаво який з Роана вийде аспірант і я згадала, що один такий серед моїх знайомих навіть є. В сенсі — аспірант є. Ви ніколи о третій годині ночі не шукали в соцмережах людину, яка давно переїхала в іншу країну і у вас якимось дивом залишилося його фото в телефоні? Ага, з допомогою цієї фотки, імені, бо призвіще точно не пам’ятала, і назви вишу в якому він колись вчився)) І, так, я дуже вдячна Дмитру, бо саме розмова з ним стала поштовхом до появи цілої купи викладачів, системи магії, проблем з мастером Лєскою і дивацтв Яса.

А потім я побачила молоде біатлонне дарування, яке подавало комусь надії — Богдана Цимбала — і в книзі з’явився Льен, парубок серйозний, не красунчик, але з гарною посмішкою. Ну, не мрія для головної героїні — Джульєтти, як вона сама думала))

Потім натрапила на старе фото зіскановане з якогось журналу і зрозуміла — ось вона, Джульєтта. І саме такою я її далі бачила, тендітною і милою. І навіть її характер попрохи став виправлятися

І Роан завдяки Джеку Оконелу з хлопця, який думає про гарних дівчат і свою вигоду, став вихованцем загадкових кікх-хей, який трохи не так думає, але людей розуміє навіть занадто добре. Щось таке було ось в цій фотці

І моє нещасне оповідання, написане за пів дня, поступово перетворилося на трилогію. Світ обріс легендами і таємницями. Дурна думка про те, що потрібне якесь обмежання, проросла поламаними порталами, цілою расою завойовників, які перетворилися в нерозумних тваринок, загубленими світами і одною сміливою дівчиною, про чій подвиг ніхто не знає.

В цілому, писати було дуже цікаво. Сподіваюсь, що і читати — теж))

Передаю естафету Анні Кос і Лара Роса