Новий історичний роман "Королева Сонька"

Вітаю усіх читачів і пропоную ще одну історію з нашого маловідомого Середньовіччя. "Королева Сонька".

Початок XV сторіччя. Князівство Литовсько-Руське та королівство Польське поєднані через шлюб литовського короля Ягайла і польської королеви Ядвіги. Згодом з того поєднання народиться Річ Посполита.   

Юна Софія або Сонька Гольшанська, донька київського князя-намісника, стає королевою Польщі. Але корона - важкий тягар, бо чужинку ненавидять усі, починаючи з доньки короля від попереднього шлюбу. Ненависть, інтриги, зрада близьких людей, підступні знущання, пастки, з яких доведеться вибиратися молодій королеві. Втім, щастя таємного кохання теж не мине Соньку.

"Княжий замок на перших порах розчарував Соньку. Дерев’яний, з грубими баштами по обидва боки від брами, він був не такий великий і розкішний, як київський. Та й містечко було невелике, не порівняти з Києвом. Але скоро вона призвичаїлася до нового життя. З дерев’яної стіни відкривався чудовий краєвид: далекі ліси, які на обрії втрачали зелене забарвлення і здавалися сіро-блакитними, річка, міщанські хати, церква та хрести навколо неї. Проста та велична краса, від якої щемило серце.

Дядькові челядниці ставили у кутках горнятка з молоком – для вужів. Вужики вважалися священними створіннями і вільно повзали по замковому подвір’ю. Князівни Гольшанські спочатку лякалися, коли чули у траві легкий шурхіт і помічали вужика. Але згодом звикли.

Іван Баба якось вирішив пожартувати. Зловив вужика і підклав його у постіль Василинки. Вона спочатку не помітила у напівтемряві, бо в опочивальні горіла лише одна жовта сальна свічка. Роздяглася і лягла. І з диким вереском вискочила з ліжка, коли відчула, як щось слизьке сковзнуло по її тілі. На крики Василинки збігся увесь замок. Крізь сорочку виднілися принади дівчини, яка вже досягала шлюбного віку.

Княжич Друцький зареготав, показуючи пальцем на налякану Василинку і тим самим видав себе. Усім стало зрозуміло, чиїх то рук справа. Князь Семен схопив сина за вухо і боляче смикнув. Василинка ридала. А Сонька помітила вужика, який зачаївся під ліжком. Його шкірка зблиснула у полум’ї свічки. Дівчинка кинулася на змійку, як кішка. Спромоглася зловити вужа за хвіст і з розмаху кинула його у обличчя двоюрідного брата. Здійнявся переполох, дітей розігнали по кімнатах.

Кілька днів потому Іван Баба підійшов до дівчини, яка за звичкою стояла на вежі, і промовив, дивлячись на неї з неприхованим захватом:      

  - А ти хоробра, Сонька! Відтепер я тебе поважаю.

Соня зраділа. А Баба зареготав, відбіг на пристойну відстань і гукнув:

  - А Василинка все одно гарніша за тебе! У неї вже є цицьки!

Соньку начебто холодною водою облили. Вона подивилася на двоюрідного брата, звузила очі і прошипіла по-зміїному:

  - Біжи звідси, дурнику, бо я зараз штовхну тебе і скину зі стіни. Поламаєш ноги і ніколи... Чуєш? Ніколи не станеш славетним лицарем!

Княжич Друцький не повірив, але, на всяк випадок, відскочив подалі.

А через кілька місяців Сонька застала Івана Бабу з Василинкою. Вони невміло цілувалися у темному переході. Дівчина встигла помітити, що подряпана рука княжича мацала Василинку за груди.

Сонька гукнула:

  - Що ви тут робите, безсоромні?!

  - Розмовляємо, – нахабно відповів юнак.

Василинка схлипнула, закрила обличчя білими руками, які аж світилися у напівтемряві, і втекла. Соня хотіла побігти за сестрою, але Баба схопив її за руку.

  - Мені боляче. Відпусти, – зажадала Соня.

  - Не відпущу, поки не побожишся, що нікому не розкажеш про те, що бачила.

Сонька закопилила губу:

  - Дуже мені треба пліткувати про вас!

  - Побожися, – хлопець не відпускав її.

  - Що ти мені даси за мовчання?

  - Поцілунок, як твоїй сестрі.

Дівчинка скривилася, наче з’їла щось огидне, солоне, кисле, гірке та гниле водночас.

  - Не потрібні мені твої поцілунки. Навіть знати не хочу, що ти там собі придумав.

  - Тоді що ти хочеш?

Сонька подумала:

  - Навчи мене стріляти з лука.

Княжич знову зареготав.

  - Ти ж дівчина! Жінки не стріляють з лука!

  - Стріляють. Я бачила в одній книжці намальовану жінку з луком. Батько сказав, що вона жила колись дуже давно і була амазонкою.

Іван Баба зачудовано подивився на неї:

  - Хіба ти вмієш читати? Книжки – то для чоловіків. Жінки повинні займатися хатніми справами.

Від такої несправедливості Сонька ледве не заплакала.

  - У мене були книжки у Києві. І дяк приходив до замка, щоб навчити читати мене і Василинку.

  - Тому ти така зарозуміла. Тепер я розумію. А ну, ходи за мною.

Княжич потягнув дівчинку з темного перехода на башту. Показав їй площу, що розкинулася внизу, між міщанськими будинками з темних дерев’яних колод.

  - Бачиш площу? Знаєш, що там було у стародавні часи?

  - Звідки мені знати? – пручалася Сонька. Нарешті їй вдалося вивільнити руку з цупких братових пальців.  

  - Невільницький ринок. Там колись продавали рабів, яких приганяли з сусідніх міст та земель. Там торгували бранцями, які потратили у полон. І жінок теж продавали. За ними приїжджали купці з Царграду та тих далеких південних земель, у яких замість Ісуса Христа вірять у Аллаха.

Соньці стало моторошно, але вона не подала вигляду. Повела плечима і зневажливо закопилила губу:

  - Що мені до того?

  - Я б тебе продав. Щоб знала, як бути такою непокірною, – заявив Іван Баба, з викликом дивлячись на дівчинку.

  - Хіба ти мене взяв у полон, щоб продати?

  - Знаєш, як з тих пір кажуть у нашому місті і у сусідніх містах? Навіть у Полоцьку та Мінську.

  - Як?

  - Хай наречений знайде тебе у Друцьку! Це було таке прокляття.

  - Дурень! – вигукнула Сонька.

Вона нарешті вирвалася і втекла. А Іван Баба реготав і гукав їй услід:

  - Наречений знайде тебе у Друцьку, Сонько! І ти будеш змушена впокоритися своїй долі. Запам’ятай!"

Якщо вас зацікавив мій новий роман, заходьте сюди!