Знаєте, життя інколи буває безпощадне з нами. Ми можемо бути хорошими людьми, робити добро…але тут раз і життя підсуноло нам якесь ще одне лайно, так би мовити….І чому так трапляється, ну хто його знає?

Коли надумала писати другу частину книги "бачити кінчиками твоїх пальців" думала як назвати цикл. Вирішила - випробування життям. Бо саме життя і по-суті напевно є найбільшим випробуванням. Воно таке суперечливе це життя, бо інколи так хочеться жити, а часом от ні….Але жити, як на мене, завжди кращий варіант.

Так от жити чи не жити Артуру дізнаємось вже завтра, але ось невелий спойлер, що мабуть розвіє сумніви.

" Степан дуже давно не був тут. Не любив це місце. Цвинтар завжди вказував на безвихідь, а він ненавидів цей стан. Та сьогодні не міг не прийти. Мусів це йому проговорити. Хоча, кого він обманює? Він хотів проговорити це собі. Можливо, тоді камінь з його душі рухне. І ця брила ненависті і злоби, що давила його стільки років, нарешті зникне. 

Могила виглядала доглянутою та чистою, що було дивним, враховуючи те, хто в ній похований. Раніше він сюди би не прийшов, хіба для того, щоб плюнути. Але не сьогодні…сьогодні хотілося іншого. 

— Знаю, що тобі то вже не потрібно…і хтозна, чи було потрібно взагалі, але хочу, щоб ти почув це…Я пробачаю тебе."

Тихої вам ночі....