...Імперія... Власність... Знижка...

Слава Україні:)
 

 Хіба для щастя багато потрібно? Напевно ні, просто люди забули  як це помічати в кожній дрібницю радості життя…
Сьогодні неділя, і я дуже сподіваюся, що кожен із вас проведе вихідний у сімейному колі, тиші та спокої. І звісно почитає цікавеньку книжку. А я своєю чергою бажаю вам гарного дня та пропуную завітати, хто ще цього не зробив, до історії Грому та Дрона із циклу “Непокірна”. На них сьогодні діють знижки.

Шматочок:

 Погляд власника машини змінюється, стає холодним немов лід і гострим, як лезо ножа. Повільно наближає своє тіло до мене, на що я утискаюся в сидіння, намагаючись розчинитися в ньому. Моє серце стукає так голосно, що, здається, чує навіть водій. Дурепа, навіщо я сіла до машини! Тривога заповнює кожну клітинку організму, немов швидкісний автомобіль розпочинає набирати обертів всередині, і підсилює з кожною миттю тривогу. 

Хапає за вилиці стиснувши з такою силою, що голова кружляє від болю. На очі навертаються сльози, а душа плаче від безсилля.

— От тільки не треба вдавати з себе дурненьку. Ясно! — останнє слово гаркає як Грім, цей звук неможливо сплутати. За секунду тіло пробиває тремтіння переляку, і сльози без дозволу котитися по щоках.

— Я, я здогадувалася, але не була впевнена, — якомога правдоподібніше виправдовуюсь. Він тримає обличчя міцно, без можливості поворухнутися.
Читати тут
 

Шматочок :

- Думаєш, нас може зупинити, - киває на білий шматок дороги. – Я можу й так вистрілити, - голос набуває жорстокості.

- Чекаю не дочекаюся, - відрубує.

Холодно.

Точно.

Безповоротно.

Жар пробиває м’язи. Голова паморочиться від напруги.

Чіпляюся руками за кремезне передпліччя. Впиваюся нігтиками в шкіряну куртку.

Мовчання. Тиша,  здається вироком.

Тільки ошалілий стукіт в грудях п’янить голову. Стирає всі надії в порошок.

Читати тут

І звісно не забувайте за останню книгу в цьому циклі

 Бій без правил 
Маленький шматочок із вчорашнього оновлення:
— Софія, — ліниво губи розтягує в задоволеній усмішці. — Так приємно тебе нарешті побачити, — дивиться зверху вниз. 

Не рухається, руки в кишені класичних штанів засовує, хитро примружившись.

— О-о, це так мило, — закушую нижню губу. Підтримую його гру. А чому б і ні? Мені поспішати нікуди. — І ще мені лестить, що на мій похорон ти начепив білу сорочку, — сміюся, випрямляюсь на повний зріст. 

— До чого люб'язності? — піднімає на мене важкий погляд. 

Гладко поголені щоки ледь здригаються, а я тільки тепер помічаю його вибриті скроні, хоч верхня частина так само з довгим волоссям і хвостиком. 

Спокійний. Рішуче налаштований, ніби знає, прорахував усі мої ходи.

— Ну як? — дивуюся, піднявши брови вгору. — Ми ж так давно не бачилися.

Перед очима моментально спливає остання зустріч.

— Я тебе образив? — провокує. Одним своїм виглядом. 

— Ти?! — руку до грудей прикладаю, повільно обходячи труну.  — Ніііі, як мене міг образити маленький хлопчик, який ображається на матір за те, що вона його кинула. 

  Тут я щодня:: Мій телеграм
      Всім миру!

ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА! 

Ваша Каміла