Трохи антиутопії

Трохи "Закоханої" вам у стрічку.

Обожнюю лайт антиутопії. Соціальна фантастика сама по собі вивертає назовню читача, неначе препарує його емоції. Весь спектр. Біль. Злість. Збудження. Кохання. Чомусь для багатьох читачів антиутопії це щось занудне, тягуче, переповнене термінологією і сухими нотаціями. Але є і інший бік антиутопій. В нашій реальності саме те, що варто читати, аби знайти віру в карму.

— Ти знаєш, про що я. Навіщо ти це зробив? — я стомлено свердлила поглядом його губи, бажаючи стерти їхній слід зі своїх. Якби не той поцілунок, я могла б і надалі шукати способу зникнути. Вловивши напрям моїх очей, він насупився і розлютився. 

— Я лише чортовий хірург, на якого з неба впали якісь сили! Мені ні краплі не шкода, що я не дав тобі здохнути! І начхати мені з високої дзвіниці, що мій поцілунок образив твої великі почуття. Масаж серця не допомагав, і це був бісовий порив останньої надії. І він спрацював! Так що сиди у своєму ліжку, видужуй, а ображатись будеш потім. 

— Ти не зрозумів... 

— Це ти не зрозуміла, — перебив він, підводячись на ноги. — Я не збираюся просити вибачення за це, бо врятував твоє життя. І якщо ще раз знадобиться, я це знову зроблю. 

— А якщо я не хочу жити, людино? 

— Що...? — зелені очі застигли в нерозумінні, а на блідому обличчі насупилися брови. 

— Я хотіла піти додому, на Еліос. Ти не дав мені цього зробити, бо думав, що це несвідомо. Але що, якщо я всім єством хотіла цього?