Добрий день, дорогі читачі!

Сьогодні хочу поділитися з вами історією, яку знайшла на просторах Букнету. Це книга про двох норовливих, з непростими характерами людей, яких зводить дивовижний збіг обставин.

Головний герой Артур знаходить свою втрачену в дитинстві сестру — визволяє її з лап бандита і забирає до себе, в інше місто, в інше життя. Він — дорогий адвокат, який захищає у суді самих злочинців, у нього успішна кар'єра, гарні зв'язки, багато грошей і дівчина — дочка судді Верховного суду. А от сестра…

Леся — зовсім не така, якою її уявляв. Вона не ніжна квіточка, а дівчина з сильним характером, яка вміє за себе постояти. До того ж, вона приховує від нього таємницю…

Чи справді між ними є кровні спорідненість? Якщо так, то чому їхні стосунки мало нагадують родинні? Якщо ні, то де справжня сестра?

Впевнена, скоро ми отримаємо відповіді на ці запитання. Події у книзі Устини Цаль "(Не) будь мені братом" якраз набирають обертів!

Уривок з книги:

— Тепер масаж плечей і шиї. Сідай зручно.

— Футболку зняти?

— Нізащо... Тобто, ні. Не треба.

Артур сперся на спинку дивана, а я обійшла і стала позаду. Поклала руки на його плечі. Не торкалася голої шкіри, розминала м'язи через футболку, але відчувала ці дотики так гостро, наче справжню близькість, а не якийсь там масаж.

— Нахили голову вперед.

Мій "брат" послухався, і я почала розминати пальцями його шию. Не впевнена, що робила все правильно, бо була лише на кількох уроках масажу, на які відпустив мене Лютий. Однак в якийсь момент Артур навіть трішки застогнав.

— Приємно. Як щодо щовечірніх процедур?

— Пропонуєш мені роботу твоєю масажисткою на пів ставки?

— Пропоную. Хоча ти казала, що не збираєшся працювати найближчий рік.

Ех, від такої роботи не відмовилася б. Я усміхнулась до себе, але нічого не відповіла, зосередившись на оксамитовій шкірі під власними пальцями.

Раптом Артур задер голову, поклав потилицю на спинку дивана і зазирнув мені у вічі. Я стояла схилившись над ним, мої очі були на рівні його, а пальці на його шиї завмерли. Він підніс свою руку і зробив дещо ще більш несподіване — вкрив нею мою долоню.

Хотіла б запитати, що це означає, але слова застрягли у горлі.

Навіть не знаю, скільки часу ми мовчки витріщались одне на одного, доки Артур нарешті не відмер.

— Дякую, — шепнув і підвівся.

Я відскочила від нього, наче ошпарена.

— Зовсім забув. Я дещо для тебе маю. Хотів віддати у перші дні, але якось вилетіло з голови.

— Справді? І що це?

Переходьте за посиланням, щоб прочитати цю емоційну історію!