Сама собі фея

Сьогодні стартувала друга частина дилогії «Кришталевого черевичка»:

«Кришталевий черевичок. Сама собі фея»

І вже в першому розділі вирують пристрасті. Коли серце розбивається в друзки, очі не вірять… ти навіть подумати про це не можеш, а фізично вже робиш – бо так треба, і ніяк інакше!

Ось кілька шматочків:

***

Усе в мені наче вигоріло дотла за одну нещасну мить. Кололо в грудях: напевне, випиралися уламки серця. Ті уламки палили, як розпечене залізо, як усі вогні світу, розбурхані водночас. Від того болю хотілось кричати й завивати – та хіба могла я видавити хоч звук?

Тієї миті в мені зламалося все. Ноги підкосились, я похитнулась.

– Ізабель, – здригнувся Піт.

Я відчула, як він напружився, як сильніше стиснув мій лікоть. Він також дивився на трон.

– У мене з собою нюхальна сіль. Питаю серйозно: тобі треба?

– Н-ні, – ледве видавила я.

***

О-о-о… Мені враз так закортіло залитись божевільним сміхом. Страшним таким, істеричним… Зареготати йому прямо в лице. І плюнути. Також в лице.

– Щось трапилось? – він пильно заглядав мені в очі. – Чесно, ти мене так налякала! У мене було тільки два варіанти: я сконаю від розбитого серця, бо мене розкохали, і я сконаю від розбитого серця, бо треба було добити тих паскудників, бо вони повернулись і добили тебе.

Хочу заплакати. Йому в груди. Чому я так ненавиджу його і хочу плакати йому в груди?!

***

Лівою рукою я міцно притримала його за плече, Андре сторопіло на мене витріщився. Була спроба відштовхнутися і поспішити на поміч своїм – та хіба ж я пущу тебе, голубе? Права рука стискала дротик.

– Те королівство, – прошипіла я, – приречене завдяки тобі й твоєму батьку! – і різко всадила тонке лезо хлопцю в шию.

Він здригнувся. І того його погляду мені не забути ніколи… Перемішалося у ньому все: біль, нерозуміння, страждання… і страх? Невже страх?

Андре не промовив ні слова. Тільки глянув на мене тим поглядом, похитнувся і впав на землю, мов підкошений смертельним ударом.

Хто ще не знайомий з цією історією, запрошую до першої частини)