Письменник працює завжди.
Гуляє по парку, читає, дивиться серіал, їсть, байдикує на канапі, займається сексом чи сидить на унітазі — байдуже. Його мозок перебуває у постійному пошуку відповідного слова, конструюванні відточених фраз, пошуку цікавих сцен, сюжетів. Ми подумки переглядаємо картинки і сценки, приміряючи їх до тексту. Вибираємо найяскравіші моменти і зважуємо: варто їх використати і вплести в сюжет, чи відкласти на потім, до більш відповідного часу. Письменник працює навіть коли спить, бо саме в снах, часом, знаходить саме те, що не зміг придумати вдень.
З якого дива я зачепив цю, загалом банальну і добре відому тему? Бо саме тепер, через выйну, проблеми зі світлом, загальний пригнычений стан та інші негаразди, дуже багато колег жаліються, що не можуть працювати. Що тексти простоюють, бо поки зберешся з думками та сядеш за стіл — або струм пропаде, або тривога з настрою збиває, або ще якась халепа трапиться. Не до творчості, одним словом.
Тож хочу заспокоїти — не переймайтеся, друзі. Завжди так не буде, а думки марно не пропадуть. Так, багато чого з часом забудеться. Але те, що залишиться, буде як очищений від накипу та осаду узвар. Відшліфована до сяйву перлина. Яка цілком ймовірно зможе посісти відповідне місце серед найкращих осягнень красного письменства.
І не хмикайте… Є такий давній анекдот. Старого грузина запитують, яке вино краще: біле чи червоне. Той, трохи подумавши, відказує: мабуть, червоне. А чому? Бо коли біле п’єш — білим пісяєш. Червоне — теж білим. Значить, щось в організмі залишається.
Так і наші думки. Навіть, якщо немає змоги їх одразу записати, вони все одно «в організмі» залишаються, і просто чекають свого часу.
Тож, вище носа. Моskалі згинуть, а ми з вами ще напишемо багато-багато книг. Шануйтеся, друзі. Ми — українці, і ми того варті