У нас тут гаряче:

Впускає сумочку та робить ще один крок від мене.

Так-так… Як чутливо вона мене читає. Біжи, Соню!

– Твої натяки не доречні!

– А це не натяки, – долаю останні сантиментри між нами та ставлю долоні коло її плечей.

Втискається в стіну, губи дрижать від непромовлених гострот, в очах закипає темна ртуть. Відчуваю, як нерівно та поверхнево хапає повітря.

Схиляюсь до цих соковитих тремтливих губ, ловлю смак дівочого дихання і косметики – солодка м’ята й щось ванільне. Але темна помада робить її занадто стервозною, жорсткою, недосяжною. Підношу руку та стираю великим пальцем в’язкий колір.

Здригається всім тілом, завмирає від здивування. Дрібні пухирці збудження біжать її шиєю, повіки важчають, а зіниці заповнюють райдужку. Розтираю між пальцями її блиск, Соня зачаровано слідкує. А потім підплавлений погляд зустрічається з моїм… і опускається нижче.

Клянуся чим завгодно – вона дивиться на мої губи!

Ну ось як після таких реакцій не чіплятися до неї? Не торкатися, не порушувати заборон?

Обіймаю однією рукою її стан, а другою зариваюсь у великі та блискучі хвилі волосся.

– Ти неперевершена, Софіє. Дорогоцінна, – шепочу лагідно й відкрито. – І я маю тебе берегти.

Кусає нижню губку та замружується, ледь помітно піднімає обличчя до мого. І це моя маленька, але така феєрична перемога! Хочеш цього цілунку, недоторко!