1 - Прохання

– Софі, маю до тебе прохання, – батько стискає мої пальці та замовкає, шумно зітхає раз, другий.

Слідкую за його похмурим поглядом.

– Так, виглядає огидно. Скажу, аби замінити цей пудинг на щось їстівне, – дивлюсь на сірувату суміш на пластиковому навісному столику.

Очевидно, що він навіть не торкнувся обіду. Швидко нахиляюсь над ліжком та тисну кнопку виклику медсестри.

Батько не вперше проходить лікування від хронічного гастриту, але, схоже, цього разу щось іде не за планом. Тривожна думка проймає нутрощі неприємним спазмом, тілом несуться холодні мурахи.

Боляче дивитись на схудле жовтувате обличчя. Вилиці та ніс загострилися, шкіра висохла та натягнулась. Хвороба робить його беззахисним та додає віку. Це незвично. Батько завжди був сильним, енергійним та стійким.

Тяжко й лячно спостерігати такі зміни. Та ще гірше почуваюся від того, що нічим не можу допомогти. Ми в одній з найкращих клінік Німеччини.

– Соню, я вирішив припинити лікування. Завтра ми повертаємось додому.

– Не розумію.

Щось таке дивне він каже…

Якщо курс не допомагає, потрібно змінити його. Проконсультуватися в іншого фахівця. Навпаки – робити більше, а не відмовлятися від терапії!

Що за страусова поведінка? Це взагалі не схоже на Лук’яна Кривецького.

– Що це все означає, батьку? – зі щирим здивуванням чекаю на пояснення.

Він рідко коментує свої рішення. Зазвичай цього й не потрібно. Оточення та підлеглі не дихають без його команди, і я доволі слухняна дочка. Крім професійної діяльності, яку відстоювала змалечку, та ще пари інцидентів у юному віці.

Проте зараз я хочу зрозуміти, що відбувається.

– Міе гейтс гуд. Данке,* – тато відмахується від медикині, що саме заглянула до палати. Вона киває та виходить, постукуючи низькими квадратними підборами.

Він зволікає ще мить, міцніше стискає мої пальці, а потім усе ж пояснює. Проте легше від того не стає. Якраз навпаки.

– Я втомився, доню. Прогноз очевидний і остаточний. Не хочу, аби ці стерильні стіни стали останнім, що я побачу в житті.

– Який… Що? Який прогноз? – тепер уже я судомно стискаю його долоню. Тривожні передчуття надто явно оживають. – Ти казав, що це чергова підтримувальна терапія…

Він кривиться та зводить брови. Ох… перетиснула! Відпускаю його пальці та жадібно тягну в себе озоноване повітря мюнхенської клініки.

– Не хотів тебе засмучувати, – зазвичай впевнена інтонація батька кудись губиться, тоне в сухуватому хрипі. – Але тепер уже немає сенсу приховувати… Мій час збігає.

На його очах збираються… сльози?

Я не бачила, щоби батько плакав із дня, коли не стало мами. Двадцять років минуло. Мені було тоді шість.

І чому я раніше не помічала, як він змінився? І ще ці гори пігулок та нескінченні крапельниці. Довгі розмови з його юристами, та сентиментальні спогади останнім часом… Схоже, страуса із себе вдавала тут зовсім інша людина.

Закипаю від злості на себе, на батька, на його лікарів-німців, яких розумію слово через п’ять, і на той клятий гастрит. Чи в нього й не гастрит зовсім, а щось серйозніше?

На плечі навалюється темна і важка приреченість. Очі печуть, закриваю їх долонями, відвертаюсь.

Я теж давно не плакала по-справжньому, від емоцій, що накривають з головою, ламають всі рамки контролю.

Ні, я можу пустити сльозу, впасти в істерику та правдоподібно знепритомніти – але це все я роблю виключно за сценарієм і на сцені.

Невіра в його слова змішується з образою та безпорадністю.

– Чому ти не сказав раніше?!

– Ти гарно навчилася носити всякі маски. Але ж я знаю, яка ти під ними ніжна та вразлива дівчинка. Тому й тягнув. Тоді ще були шанси. Пробач старому та дурному батькові… Соню?

Він кличе мене лагідним дитячим ім’ям, а себе називає старим. Хоча він зовсім не такий… І від цього я лише голосніше схлипую. Зовсім не театрально: гугняво, глухо та рвано.

Горло болісно стискають невидимі лещата.

– Ну іди до мене, Сонько… – і я йду.

Це ж мій улюблений та найкращий, найтурботливіший тато. Не можу довго злитися і суперечити йому.

Притуляюся до запалих грудей в однотонній зеленій сорочці, відчуваю обережні рухи вздовж моїх волосся і спини, дихаю знайомим рідним запахом. Він змішаний з лікарняними домішками та втомою, але я лише жадібніше втягую його в майже закладений ніс.

– А що… що ти хотів… попросити? – вимовляю частинами, затинаючись від збитого дихання.

– Аби ти потішила свого батька приємним видовищем наостанок.

– І яким це?

– Хочу побачити, як ти одружишся з гідним чоловіком.

______

*Mir geht’s gut. Danke (нім.) – в мене все добре, дякую.