Психологічний роман. Без вікового обмеження.

«КОЛИ НАСТАНЕ ДЕНЬ»
(тицяйте по назві книги і перейдете на неї)

Психологічний роман.
Без вікового обмеження.
 

Книга про людей, які намагаються боротися зі своїми страхами, психологічними проблемами та долають (або не долають) свої проблеми, але від цього не залежить щастя. Якщо з вами поруч саме ті люди – вони приймуть вас з будь-якими «тарганами».


Уривок з книги «КОЛИ НАСТАНЕ ДЕНЬ»

«— Чому ми приїхали сюди? — Повернувшись обличчям до мене, Ліза вдивлялась в глиб моїх очей.

— Купити тобі сукню.

— Що?

Я гадав, що зараз провалюсь через авто… крізь землю. Її очі пропалювали наскрізь. Здається я її розсердив. Тільки чим?

— Навіщо?

— Бо у нас запланована вечеря в ресторані і… коли я вбрався, зрозумів, що не попередив тебе… та й дозвонитись не міг… Тому, вирішив тобі подарувати сукню, в якій ти і підеш зі мною до ресторану. — Я майже скоромовко, затинаючись на декількох словах, виложив все, як на сповіді.

— Дякую, Яне. Проте, я не можу…

— Прошу, зроби мені приємність. Я… навіть не думав тебе чимось образити, чи щось таке. Мені хотілось тобі зробити приємне.

— Я розумію. Проте, я не можу переступити через себе…

— Ми можемо просто увійти до магазину… походити… Я…

— Добре. — Глитнувши, Ліза похитала головою у знак згоди.

— Дякую, Янголе.

Не знаю чому, але мені здалося, що я її змушую. Не знав, що можна змусити купувати сукню. Проте, здавалося, що так і є.

Я вийшов з авто та зачинив дверцята. Допоміг Лізі. Тепер ми мовчки йшли по сходинках до бутика. Увійшовши до нього, до нас одразу наблизилась консультант, але я зупинив її, мовляв, що ми пройдемося та все самі роздивимося, і якщо в цьому буде потреба, покличемо її.

Я тримав руку Лізи і відчував, як вона тремтить та холодіє. Чому? Що не так?

— Яне… — Ліза подивилася на одну із суконь і замовчала.

— Тобі подобається вона?

— Яне, ти бачив цінники цих суконь? — Хмикнула вона, і похитавши головою, важко видихнула.

— Так. Бачив. Я можу собі це дозволити. — Просто відповів я.

— А я – ні.

— Але ж це подарунок від мене. — Я стиснув її пальчики в своїй долоні, а потім глянув у її прекрасні, але сумні очі.

— Добре. Щоб ти хотіла зробити?

— А можна…

— Що?

— Можна за рахунок моєї сукні, ми зробимо дещо інше… Я покажу.

Я не розумів її, але мені було байдуже куди і на що вона хоче витратити гроші. Мені кортіло провести цю ніч з нею, і що б вона не вигадала – я підтримаю.

— Звичайно.

Її очі засяяли і вона з щирою та вдячною посмішкою кинулась мені на шию.

— Дякую, Яне.

— Прошу. Які ідеї?

— Спочатку пішли, а потім я все розповім.

— Добре.

Ми вийшли з бутика і попрямували до магазину. Ліза узяла візок, і подивившись на мене, промовила:

— Бери те, що тобі до смаку. Те, що любиш ти.

— Гаразд. — Я, все так само, не розумів в чому справа, але робив, як вона хотіла. — Тоді і ти.

— Добре.

Ми йшли з візком по рядках, набиваючи його різноманітим провіантом. Коли Ліза опинилась там, де м’ясні продукти, я гадав, що вона скупить все, але вона подивилась на мене, наче запитуюючи – «можна?»

Я хитнув головою.

— Вперед. Бери все, що душа бажає.

Янгол обдарував мене посмішкою та цілунком у щічку. Мене знову залоскотало у грудях, а серце забило у шаленому ритмі. Її губи на моїй шкірі. Це Рай. Тепло її поцілунку розливалося на моїй шкірі… під моєю шкірою… на руках з’явилася «гусяча шкірка».

— Дякую, Яне. — Вона потягнулась до салямі, а потім глянувши через плече на мене, промовила: — Обіцяю, що після мого задуму, ти відчуватимеш себе неймовірно гарно.

Те, з якою радістю та впевненістю вона це говорила, я не міг не вірити її словам.

— Ти ціла загадка, Лізо.

— І дивакувата.

— Зовсім ні. Ти ще мене не знаєш. — Прошепотів я, але вона все одно почула.

— Хочу пізнати краще. — Посміхнувшись, Ліза торкнулась моєї руки і додала: — Прямо зараз і почнемо. — В її очах була радість, яка зазвичай присутня в очах дітей. Я ловив свій кайф, дивлячись у них».

Уривок з книги «КОЛИ НАСТАНЕ ДЕНЬ»

Хтось біля мене пройшов з морозивом і я зрозуміла, наскільки хочу їсти. Я сьогодні навіть поснідати не встигла, так поспішала на роботу. Тож перед тим, як вирушати через пів міста, я мала перекусити. Опустивши руку до кишені, я намацала свої останні тридцять гривень. Куплю гамбургер та з’їм на якийсь із лавці.

Купивши в одному із вуличних кафе те, що хотіла, та насолоджуючись прекрасним днем, я йшла до найближчої лавки. Звертаючи за поворот, переді мною опинився безхатько, який нічого не говорив, а просто дивився прямісінько в душу. Я глянула на свій, ще запакований гамбургер і з посмішкою простягнула його чоловіку, який віддячив мені благословенням. Його слова, які бажали мені щастя, були моєю нагородою. Приємно було зробити гарну справу. З чистим серцем, я поспішила до транспорту, який мене мав відвезти до моєї другої роботи. Всівшись, я подивилась у вікно, і посміхнувшись сама до себе, згадала поцілунок Яна. В ньому вирувала така пристрасть, така жага, що від згадки – затремтіло тіло, а серце вибивало шалений ритм об ребра. Якщо заплющу очі, згадаю все до дрібниць: його прекрасне обличчя зі сумними очима, які іноді забувають про свій біль,… аромат тіла та парфюму з терпкими нотками,… та каптур одягнений на кепку. Але навіть це - не заховало його світлих очей кольору неба. Довгі вії; та широкі, правильної форми брови, прямий ніс та смачні губи… гарні губи.

Хочу повернутись в його обійми і сподіваюсь, що сьогодні ввечері так і буде. Якщо я йому сподобалась, так само, як він мені – він приїде, якщо не зможе дозвонитись.

Треба вірити. Вірити у краще.

Моя сторінка на Букнет 
Моя група фейсбук 
 Моя сторінка на фейсбук 
 Мій інстаграм