Сьогоддні опівночі прода на Сайленс. Заходьте почитати спокусливу сварку)

— Алексе, годі, — останні залишки спокою випарувались після нової нотації.  Останнє, що  хотілося мені зараз — чути голосіння.

— Що, "годі"? Я для чого тебе з того світу вночі діставав? Щоб ти себе вдень погубила? Чому я дізнаюся, що ти захворіла, від студентів, яких принесли до мене на каталці, а не від тебе?

— Тому, — розвела руками, вказуючи на поведінку інкуба, якого буквально тіпало від нервів. — Усі люди хворіють. Я не вмираю. Досить мене вичитувати, як мале дівчисько.

— Ти чхаєш сирою силою! Це не нормально! — розпалювався чоловік, розмахуючи колбою із якимось варевом. — Розумієш? Не нормально!

— Це мій обов'язок — чхати! Я, щоб його, експеримент якогось недоумка! Але це не дає тобі права вриватися до мене додому та звинувачувати у всіх гріхах людства!

— Жінко! — знову гаркнув Алекс, а всередині мене здійнялася ціла хвиля гніву. І за невдале побачення, і за Альфреда, і за злочинця, і за Гордеріона.

— Уяви собі! Не дівчинка! То ж годі на мене кричати. Я п'ю ліки й сумлінно відпиваюся чаєм. Ти не мій чоловік, щоб читати мені нотації! Мене дістало, що до мене ставляться, як дитини! Я доросла жінка, бачиш? —  я змахнула руками вздовж свого тіла. Неочікувано, з моїх пальців зірвалася вогненна хвиля, спалюючи одяг і залишаючи мене голою перед цим невротиком.

— Бачу, — проковтнув слину Алекс, витріщаючись на мою кістляву тушку.

— Ну, хоч щось тебе може змусити мовчати....