Привітусики, дорогенькі!

Хотіла б я нічого не писати про день довжиною в рік. Хотіла б не знати його, забути й ніколи не згадувати. Та чи можу? Чи дозволю собі це колись? Ні. Лютий 2022 року. Місяць, який починався як і всі місяці до того, а закінчився вмиваючись багряною кров'ю та гіркими сльозами мільйонів українців. Жах, біль та паніка царювали в країні серед нас, мирного населення. За вікном чутно вибухи, а в голові: "Невже війна? Що там в новинах? Треба подзвонити мамі, сестрі, подрузі…"

Цей лютий довжиною в рік виправдав свою назву. Дійсно став лютим. А ще, показав нам, українцям, якими лютими можемо бути ми, коли хтось, жадібно бризкаючи слиною, ласиться на нашу домівку. Вже рік. Всередині більше немає сліз, більше немає страху, немає паніки. В багряній крові, що невпинно качає українське серце, до ворога лишилась тільки холодна ненависть. І з цією ненавистю ми стрічаємо його в цей нескінченно довгий день. В голові все ще вирують думки "В країні війна. Що там в новинах. Треба подзвонити…", але вони не лякають. Вони не відгукуються болем десь під ребрами. Вони не здавлюють горло. Тільки холодна лють до покидьків з сусідньої держави болота. Починаючи з цього лютого і лютими майбутніми кожного українця переповнюватиме тільки холодна, крижана лють до них. Ні страху. Ні співчуття. Ні розуміння. Ніколи більше нічого крім люті та байдужості до народу виродків, які так любили верещати щось про "братів". Ніколи більше. Нічого крім люті. Та байдужості.

О 00:00, коли календарно знов почався цей день, я говорила з подругою, згадуючи перші тижні війни. Тоді я дописувала одну зі своїх улюблених книг, яка згодом з'явиться і тут. Я писала останні розділи сидячи в окупованому місті у підвалі недобудованої дачі в трьох светрах та куртці. Писала про людей, які змушені були боротися за свій дім, свої сім'ї, свою волю. Я писала і викладала це на відомій усім тут платформі для рос.мовного читача. І вони вболівали за цих людей. Вони співпереживали цим людям. Цим персонажам, які стали для мене втіленням українського народу. Не думаю, що вони до кінця розуміли це, але вони вболівали за них до останньої сторінки.

Наступного дня після завершення книги (сталося це через тиждень після того, як я з мамою та сестрою виїхала на машині з колоною з міста, провела ніч в дітсадку в Запоріжжі, доїхала до Дніпра, а звідки евакуаційним потягом до Львова й автобусом у Чехію) я опублікувала блог, що йду з сайту, бо усвідомила свою помилку: Я маю писати українською для українців. Завжди мала писати українською для українців. Мої історії, погані вони чи хороші, цікаві чи ні, але вони мали бути українською для українців. І ті хто так довго мене читав, хто коментував кожну мою книгу, хто вболівав за моїх героїв, показали своє лице. Стільки хейту у свою адресу мені ще не доводилося чути й бачити, але я не відчула нічого крім внутрішньої свободи. Мені було не страшно починати все з нуля тут, напроти, я була рада це зробити. Я була рада почати писати українською для українців. І мене підтримали, у мене повірили, мені допомогли.

Тож вже майже рік я пишу українською. Майже рік я викладаю тут свої роботи. Майже рік я маю за радість називати деяких тутешніх авторок своїми подругами (хоча ми й не спілкуємося з ними 24/7 про все на світі). Я маю свою аудиторію. Поки маленьку, але українську. Як я і хотіла.

Тож до чого це я. Цей день став для кожного з нас переломним. Кожен з нас втратив когось, або щось важливе для себе. Кожен з нас чимось пожертвував. І продовжує жертвувати. Але ми маємо пам'ятати, що 24 лютого 2023 року Україна продовжує бути вільною незалежною державою. Завдяки нашим відважним хлопцям та дівчатам, що вони боронять нашу країну на фронті. Завдяки нашим мужнім медикам, що вони щоденно рятують поранених та хворих. Завдяки волонтерам, що вони шукають, купують та відправляють на фронт та у міста і села, де є потреба, все необхідне. Завдяки усім іншим, що вони підтримують праце- та життєздатність нашої країни та наших людей. І завдяки вам, що ви донатите і попри все, що нині відбувається, живете.

24 лютого 2023 року.
Рік повномасштабної війни в Україні.
Україна все ще незалежна.
А тепер ще сильніша, свідоміша та впевненіша.
Перемога за нами.
Слава Україні!