"Після нетривалих зборів військо під проводом командувача Рушана вирушило у дорогу. Сам командувач був невеселий, але намагався не показувати свого настрою оточуючим. Цим хлопцям ще доведеться випробувати на собі весь тягар війни з Північчю, їх час для смутку ще настане. Зараз же нехай думають, що все добре, п'ють дешеве вино, невідомо як пронесене сюди, ставлять ставки на молодого лучника, який вже кілька днів б'є без промаху по імровізованим цілям, і пестять повних кухарок за сараями польової їдальні – хто знає, можливо, це останні розваги у їхньому житті.

- Успіхів Вам у Зері, мій командире! – крикнув Рушану молодий офіцер, коли командувач на коні проїжджав повз нього.

Рушан усміхнувся й кивнув офіцеру, але відразу дивне почуття раптово охопило командувача – йому здалося, що він бачить усіх цих хлопців востаннє. Невже вони всі загинуть у Ведмежій ущелині? Рушан смикнув головою, відганяючи такі сумні думки, і пришпорив коня.

Рано-вранці наступного дня Король Ансар був у Стейлані. У місті був магічний портал, але Король не скористався ним, бо не хотів, щоб Небесні знали, де він і куди прямує, адже вони завжди були в курсі, хто використовує портал. Без відома Верховних Магістрів неможливо було подорожувати порталами, оскільки Небесні створили їх і контролювали Магію порталу також вони. Мовчання Небесних здавалося дивним Королю Ансару, він вже не довіряв їм як раніше і тим більше не хотів, щоб Небесні контролювали його дії у королівстві. Другою причиною фізичного переміщення до Стейлана було звичайне бажання відволіктися і подивитися, як і чим живуть звичайні люди селищ, через які він проїжджав". ("Долина Сонця: таємниці минулого", уривок глави 35. Стейлан.)