Не дарма Меліса вважає, що їхня родинна традиція - перетворювати усі свята на халепи. Жодних тихих сімейних посиденьок в них не буде, це я вам гарантую))

Та й сама родина Кірк-Ліс/Бейнбридж трішечки прибацана, тож святкувати щось без пригод їм було б геть сумно!

Запрошую вас на їхнє паскудне Різдво! І не хвилюйтесь, без ікластого даруночка долі ніхто не лишиться ;)

І куди ж без тітки Тільді! Ось вам невеличкий уривочок з першого розділу:

А після цього про подорож й відпустку пронюхала тітка Тільді — помітила валізу у вітальні, коли приперлася до мене грати в карти. Ви хоч уявляєте, наскільки це незручно — грати в карти з балакучою світлиною старої шкапи, яка при цьому ще й блефує краще за вас? Ото ж бо й воно! Може, вона помітила моє незадоволення, може, відчула заздрість, хоч і кажуть, що після смерті ніхто нічого не відчуває, та це брехня. А може образилася, що на Йоль ніхто не пригощатиме її коктейлем зі щупальцями. Та вона подивилась, як я слухняно відраховую їй шістнадцять доларів, які вона виграла та збиралася — з моєю допомогою — перерахувати Трампу, чого я ніколи, ніколи в житті не зроблю, підібгала губи й виплюнула:

— Нехай Різдво в тебе буде найпаскудніше з усіх.

От і все. З того самого дня, як я переступила поріг вермонтського маєтку, саме в мене все пішло шкереберть.

Спочатку з хатини зникли кудись усі привиди. Нікого не лишилося. Взагалі. Хоча натяки, що вони тут колись були, все ж зосталися — савани з павутиння по кутках, яке знімай-не знімай, а все одно вранці з’явиться знов, й неперевершена акустика, щоб підсилювати замогильне виття. Та ніхто не визирав зненацька зі стін та не намагався налякати нас жодного разу за всі три дні нашого перебування тут.

А ще першої ж ночі мені почулося дещо дивне...

Що ж там почулося Мелісі? Дізнаймось тут: ЧАРІВНИЙ ПОРТАЛ ДО ВЕРМОНТУ

P.S. Як завше, рекомендую зазирнути до плейлиста ;)