We Witch You A Merry Christmas — II-I.

Це була файна ідея. Спочатку. Ми зібралися на День подяки — тільки я, мама й сестри Бейнбридж. Мама без упину намагалася повернути між нами мир та злагоду, які ці дві хвойди зруйнували перед Самайном. Ніби вперше.

Не те щоб відьми святкували врожаї, які когось там врятували — бо ми ж маємо, навпаки, нищити їх, — та й дякувати за будь-що нам не надто подобається й не дуже личить, та індичку з підливою ми обожнюємо, а іншої нагоди зібратися не знайшлося, тож… І мертву рідню кликати не обов’язково. Ідеально свято.

Воно подарувало нам ідею на Різдво. Так, нас на день народження Ісуса ніхто й не запрошував, проте відзначати Йоль у цей рік по всім канонам та традиціям охочих не знайшлося — здається, я починаю розуміти демонів, які пропускали шабаші заради розваг смертних, в тих бовдурів все влаштовано зручніше, — й ми учотирьох домовились влаштувати собі справжню різдвяну відпустку. Як у людей. Щоправда, без церковної служби — нікому не хочеться спалахнути у Святвечір замість ялинки, — тому я трохи пошукала в мережі й надибала цікаву туристичну хатину у Вермонті. Вона мала попит на Геловін — бо в ній мешкають справжні привиди, — а на Різдво всім байдуже до того потойбіччя, тільки якщо це не чергова екранізація Дікенса. І насправді то була не хатина, а старезний кам’яний маєток на пагорбі, біля підніжжя якого зручненько розташувалося невеличке містечко. Одне з тих, у яких ніколи нічого не відбувається, та шепіт місцевих, замкнені з настанням темряви двері й зброя біля ліжка натякають, що десь поруч блукає голодне чудовисько. Класика! Як раз те, що треба! До цих плюсів ніяких мінусів не знайшлося, й ми готувалися добряче відірватися.

Аж поки Одра не надумала злиняти на святковий сезон у Францію. Не ласувати вином й круасанами, а нарешті зізнатись Роз’є, що сталося з їхнім любим Анрі. Що там в неї у голові перекрутилося від тої «Сплячої красуні» — невідомо.

Щоб не готуватися замість Різдва до поминок, я відмовляла її на межі своїх сил, так само й Гвенда, й мама також. Ми навіть збиралися начаклувати ураган, який мав затримати її літак, та погодні чари надскладні, а старша Бейнбридж непохитна, якщо нею заволоділо якесь бажання.

Довелося змусити її придбати телефон, щоб вона лишалася на зв’язку із нами й телефонувала кожен день. Це була така пригода! Бідолашний Стів з магазину техніки й гаджетів! В того сердеги, мабуть, ще ніколи не було таких вередливих й дивакуватих покупців!

Звісно для лихопомних Роз’є ніякі контрольні дзвінки не перешкода, якщо їм заманеться поквитатися з нею. Та трішечки це все ж таки заспокоювало принаймні моє сумління.

Потім, як Одра дісталася їхнього трояндового маєтку, виявилося, що Роз’є вже деякий час здогадувалися, що з Анрі трапився який нещасний випадок, та попри це вони настільки тепло прийняли кузину, що вона вирішила залишитися там до весни. Для цього їй потрібно пережити січень й лютий, а я підступним французам не довіряла — без спогадів про родину одного ікластого вилупка не обійшлося, — тож обережно натякала Одрі знову й знову, що зловживати їхньою гостинністю не варто й час вже забиратися звідти.

А після цього про подорож й відпустку пронюхала тітка Тільді — помітила валізу у вітальні, коли приперлася до мене грати в карти. Ви хоч уявляєте, наскільки це незручно — грати в карти з балакучою світлиною старої шкапи, яка при цьому ще й блефує краще за вас? Ото ж бо й воно! Може, вона помітила моє незадоволення, може, відчула заздрість, хоч і кажуть, що після смерті ніхто нічого не відчуває, та це брехня. А може образилася, що на Йоль ніхто не пригощатиме її коктейлем зі щупальцями. Та вона подивилась, як я слухняно відраховую їй шістнадцять доларів, які вона виграла та збиралася — з моєю допомогою — перерахувати Трампу, чого я ніколи, ніколи в житті не зроблю, підібгала губи й виплюнула:

— Нехай Різдво в тебе буде найпаскудніше з усіх.

От і все. З того самого дня, як я переступила поріг вермонтського маєтку, саме в мене все пішло шкереберть.

Спочатку з хатини зникли кудись усі привиди. Нікого не лишилося. Взагалі. Хоча натяки, що вони тут колись були, все ж зосталися — савани з павутиння по кутках, яке знімай-не знімай, а все одно вранці з’явиться знов, й неперевершена акустика, щоб підсилювати замогильне виття. Та ніхто не визирав зненацька зі стін та не намагався налякати нас жодного разу за всі три дні нашого перебування тут.

А ще першої ж ночі мені почулося дещо дивне. То були не загрозливі кроки, не моторошний сміх, не брудні погрози, ніби старигань зі смарагда нарешті звільнився. Ні, дещо інше.

Якийсь незрозумілий дзвін.

Й сьогодні, як і вчора, і позавчора, усе повторилося знову. Буквально хвилину тому. Я відклала книгу, позичену у Гвенди, й подивилась на годинник — знов-таки дванадцята. Та що ж це таке?!

Піднявшись з ліжка, я покрокувала до дверей. Визирнула в коридор — втрете це вже здавалося якоюсь звичкою, — й похитала головою. Нічого. Знов нічогісінько не відбувалося у непорушній темряві сплячого будинку.

Зачинивши двері й притулившись до них спиною, я втягнула носом повітря, просякнуте дровами з вишневою смолою, та подріботіла до вікна. Знала заздалегідь, яким буде результат, та не перевірити не могла — не збиралася отак просто визнавати, що здоровий глузд прощається зі мною. А я ж нічого не зробила, щоб схибнутись! Клянуся! У минуле не подорожувала, пластичні операції за допомогою магічних сил не робила — хоч і вважала, що мого недолугого носа варто підправити, — і ягоди з острова Заплутаних думок не вживала. Напевно. Я купляю їх на фермерському ринку, звідки мені знати, де саме збирають ту полуницю!

Втім, щось-таки зі мною коїлося. І дзвін — доказ тому.

Він не був важким, гучним й вібруючим, як в давні часи, коли усе село збиралося на страту відьми.

І не звучав грайливо й переливчасто, як у крихітних фейрі, що ним й заявляють про свою присутність, бо зазвичай помітити їх вкрай важко.

Ні, то було щось інше. Невідоме мені. Незнайоме й незвичне. Мовби невеличкі, та все ж достатньо чутні дзвоники, які хтось розхитував й тормошив, заіржавіли з часом й тепер неохоче згадували свої невтішні лячні голоси. Й промовляли вони до мене не якоюсь зловісною мелодією. Часом до них приєднувався брязкіт, й це безладдя взагалі ні на що не було схоже. Нічого подібного за усе своє довге життя я ніколи ще не зустрічала навіть на сторінках книжок, не кажучи вже про те, щоб чути особисто.