Під світлом зоряної ночі

Для тих, хто ще не прочитав новий розділ "Не його квітка надії" - традиційне нагадування. Не забудьте завітати на гостини до Маші та Єгора, адже під світлом зоряної ночі проявляться забуті спогади.

Уривок з розділу:

- У тебе діти є? – думаючи про своє, запитав Єгор зненацька.

- Син, - важко видихнув Святий, вдивляючись у зоряне небо.

- Скільки йому?

- Сім повинно бути…

- Щастить тобі.. ти вже батьком став. Знаєш, війна, звісно забрала багато, але й допомогла нам зробити переоцінку цінностей, і виявилося, що немає нічого ціннішого, аніж того, кого ти можеш за руку взяти… А в мене, окрім батьків, нема нікого. Тут, на нулі, такий заядлий холостяк, як я, зовсім інакше думати почав, на життя з іншого ракурсу подивився та вирішив, що тільки-но додому повернуся – закохаюся обов’язково, і так, щоб аж кров в середині кипіла.

- Гарні плани, - мовив Святий, чогось напружившись.

- А ти? Що зробиш ти, коли війна закінчиться?

- Я? Я, напевно… - задумався не на жарт. – Коли я спокутую гріхи – зміню своє життя повністю: стану гарним чоловіком, ще кращим батьком, здійсню наші спільні мрії та буду Господу дякувати за кожен прожитий день з нею.

- А ти – романтик, виявляється… - почувши це, не міг втримати Єгор посмішки.

- Зовсім ні, - поспішив Тарас його виправити, і сам був шокований такій відвертості зі свого боку, адже з жодним зі своїх підопічних, він не міг говорити настільки вільно та відкрито, як з Єгором, що став для нього більше, ніж другом. - То лише мої нездійсненні мрії. Я – вояка до мозку кісток, і, здається, більше нічого не вмію робити, окрім, як воювати, - застиг на мить, аби вхопитися за думку, що була надто важлива для того, аби не озвучувати її. - Іноді мене відвідують думки, що так і помру в окопах до закінчення війни, а якщо доживу до того моменту, то відправлюся воювати у іншу країну, добровольцем. Я все переконував себе в тому, що моє місце на фронті, аби інші мали змогу жити спокійно, ходити в кафе, до кінотеатру, тримати кохану за руку та насолоджуватися мирним життям, а ні… Правда в тому, що я постійно на фронті, бо зовсім не вмію жити, як нормальні люди… Я давно зламаний… Тож, як кажуть: “Горбатого могила виправить”.

- Не кажи так. Світ міняється і люди також, а ти – не виняток.

- Ні, я вже точно не змінюся, а ось ти маєш усі шанси, аби залишити це все за спиною та жити щасливо. Не дарма тебе бог любить, а янголи-охоронці оберігають, - зауважив з впевненістю в голосі, бо неодноразово бачив, як Єгор виходив із самого пекла, не маючи жодної подряпини на тілі.

- Заздриш? – розтягнув либу Данилко.

- Ні. Просто хочу, аби ти й за мене життя прожив, якщо зі мною щось станеться. Зможеш? – запитав і за секунду, неочікувано, снаряд розірвався неподалік, а за ним наступний, вириваючи чоловіків з ілюзії спокою.

Читати книгу 

Підписатися на автора