Добрий вечір, мої любі читачі.

Сьогодні хочу трішки відкрити вам душу і розповісти, як народилась «Поки горить піч»…

Є історії, які вигадують. А є ті, які живуть у тобі роками… у запахах, у спогадах, у голосах людей, яких уже немає поруч.

«Поки горить піч» народилась не за один день.

Вона народилась із тепла бабусиної хати. Із білої печі, біля якої сушились рукавиці, підходило тісто і співались тихі колискові. Із вечорів, коли надворі темніло, а в хаті було так тепло й спокійно, ніби ніяке зло не могло зайти за той поріг.

Мені дуже хотілось написати не просто книгу. А відчуття.

Щоб читач не просто читав — а ніби повертався додому. У дитинство. У село до бабусі. У місце, де його любили просто за те, що він є.

Для мене ця книга — про жінок, які тримають дім навіть тоді, коли самі втомлені. Про любов, яка не завжди говориться словами. Про пам’ять, яка живе у простих речах: у тріску дров, у рушниках, у запаху свіжого хліба.

І, мабуть, найбільше — про те, що дім живе доти, доки хтось пам’ятає.

Дякую всім, хто вже читає «Поки горить піч» ? Мені неймовірно цінно бачити, як ця історія знаходить відгук у ваших серцях.