Образи втраченої пам'яті

Вітаю, Вас, мої найкращі! Хто ще не встиг завітати на оновлення "Не його квітка надії" запрошую до нового розділу, під назвою: "Образи втраченої пам'яті"

Уровок з розділу:

- Проходь, - спокійно мовила Маша, відкривши сталеві двері своєї однокімнатної квартири.

Єгор зайшов мовчки та потупцювавши на порозі, згодом зняв берці.

- Не стій на порозі, - відреагувала дівчина на таку його несміливість. Пів години тому хлопців розкидав на право, на ліво, а зараз стояв, ніби молодиця на виданні. - Перш ніж я рани оброблю, промий руки під водою, - проговорила господиня та відкрила двері у ванну кімнату, включивши світло.

- Добре, - відповів чоловік та слухняно пройшов в середину, готовий виконувати усі її забаганки, аби тільки не гнала.

Зачинивши за ним двері, Маша відправилася за аптечкою, а Єгор, у свою чергу, кинувши оком на білосніжний кахель, повільно почав роздивлятися все довкола. Це ж бо була обитель його Квітки, тому, зацікавлений чоловік старався побачити побільше, намотуючи на прошарок пам’яті найменші дрібниці та вподобання рудоволосої панянки.

За мить, чоловік відкрив кран з проточною водою та опустивши руки під теплий потік, акуратно почав змивати запечену кров. Але те, що повинно було принести полегшення, змивши бруд та плазму, натомість спонукало вояку згадати те, що краще б було залишити у чорній дірі провалля.

Кров відділялася від шершавої шкіри, зафарбовуючи воду у свої бентежні кольори, і ті криваві патьоки нагадали ще більш кривавіші обставини, коли Єгорові руки повністю були омиті кров’ю.

У той літній теплий день, автоматна черга рясно пронизувала повітря так довго, що до неї можна було звикнути, але від тих відчуттів, що тугими вузлами затягувалися в середині, вже хотілося блювати.

- Де Вадим? – кинувши оком навколо, запитав Єгор, так і не побачивши хлопця, що завершав їхню колону.

- Не бачив, – почулося від Топа, що приземлився поруч, притискаючи голову до самої землі, що була пошматована мінометним обстрілом, неначе її коростою побило.

- Геймер! – рявкнув Форсаж так, що сам був в шоці від подібних децибел. - Геймер! – ще раз в інший бік, після того, як ніхто не відреагував у відповідь.

- Тут, - почулося на віддалені, через несамовитий стогін, що був приправлений відбірною лайкою.

Кулі свистіли над головою не минаючи перешкод на своєму шляху. Для їхньої тактичної групи така перепалка була не вперше, але, напевно, вперше за весь період їхньої служби на фронті, вони потрапили під подібний шквал автоматної черги.

- Бачиш його? – запитав Олежик, підіймаючи голову, аби визирнути з-за кущів.

- Так, - почулося ствердне від Єгора, що готовий був в любу мить зірватися на допомогу побратиму. – Він відкритий, як на долоні. Треба витягати, - мовив та стерши піт з обличчя, що тік цілими струмками, змиваючи пилюку, видихнув тяжко. - Прикриєш?

- Ти сам його не потягнеш, - зауважив Топ, неначе прочитав думки Форсажа, що зараз виконував обов’язки старшого. - Панама, прикривай! – крикнув на віддаль, з’єднавши розірваний ланцюжок тактичної групи, що розбрілася в розсип, наче таргани.

- Готовий! – почулося гортанне від Кості, а слідом повітря розірвала автоматна черга від довготелесого вояки.

Ті секунди, за які вони до нього добиралися, здалися вічністю. Вадим валявся на спині, майже не рухаючись, і тільки-но двоє у військовій амуніції добралися до свого побратима, це різко змінилося. Схопивши пораненого за лямки бронежилету, в один ривок вони відтягнули його з відкритої території, що добре прострілювалася, і на щастя, ніхто з них не отримав чергової кулі у спину.

ЧИТАТИ КНИГУ