Флешмоб 4 історії

У вихідний день хочеться чогось цікавенького :3

Можливо, цей флешмоб підніміть настрій буденності :) Я на це сподіваюся)

Які саме 4 історії? Розділімо їх за певною тематикою)

1. Кумедна.

Якось мені довелося жити у бабусі з дідусем певний проміжок мого підліткового життя. Тому, попри те, що вони не дуже хотіли бачити мого кота у своєму домі, я переїхала до них зі своїм Бо :3 Цей пухнастик дуже швидко завоював серденька моїх старичків, не хвилюйтеся.

Історія трапилася саме з Боні) Так от, я гуляла з друзями, а коли повернулася додому, на мене чекав роздратований дідусь. З порогу він заявив мені, що я маю більш серйозно відноситися до своєї дитини, бо мій кіт вибіг з хати. Дідусь ледве ходив через зайву вагу та хворобу, але він з гордістю зазначив, що зловив його у під'їзді, бігаючи за ним по сходам. Звісно, я подякувала дідусю, і коли почала проходити до зали, почула дуже голосний крик кота. Але з кухні на мене дивилися величезні, перелякані оченята Боні, який мовчки питав мене: "Що взагалі відбувається?". Я пройшла до зали, почувши, що ці крики лунають з балкону, де в щоці на мене дивився чужий кіт. Ні, він аж ніяк не був схожий на мого британця, навіть колір був інший. Бабуся сміялася голосніше за всіх, адже приколи над дідом — то була її стихія. Виявилося, що мій Бо нікуди не тікав, а сидів біля бабусі весь час. А дідусь ганявся за чужими котами по всій багатоповерхівці, вважаючи, що я дуже засмучуся, якщо він не спіймає мого Боні :33 

На жаль, всі вони наразі в іншому світі, і я сподіваюся, що вони й зараз пильнують мого хлопчика.

2. Соромлива. 

Через певний час, ми забуваємо весь сором, а в нашій пам'яті залишаються лише веселі спогади про незручну ситуацію. Пропоную згадати щось таке.

Ця історія трапилася ще в школі. Мені дуже подобався хлопець, який зараз зі мною вже 12 років поруч. Так от, на той час я була в нього закохана, і мені здавалося, що він не має до мене жодних почуттів. Мені завжди кортіло завести з ним розмову, або просто сказати йому "привіт", проходячи повз нього, та я не наважувалася. І моя подруга, вважаючи себе моїм наставником у любовних питаннях, змусила мене одного разу підійти до нього і почати говорити. Будь-що. Важливо зазначити, що ми були знайомі з цим хлопцем. Тобто він знав, що я існую :3 І от я підходжу до нього, коли він тільки-но купив собі пиріжка в столовій. Я їх ніколи не любила. Ці пиріжки ну дуже не смачні та сухі, але це був мій привід. Я попрохала його поділитися, хоч у нього був всього-на-всього один пиріжок. 

— Я відірву собі половинку, добре? — кажу я, хапаючи той пиріжок.

— Добре, — з очима, втрачаючими надію, відповідає мій Назар.

Але бачучи це бридке повидло, сухе тісто, мене настільки занудило, що я відмовляюся брати пиріжка, віддаючи йому назад все це. Повидло ллється у нього в руках, а я ніяковію і кажу: "Ну, добре, бувай".

Моя подруга реготала на весь поверх.

3. Ту, яка хоч на мить змусила повірити в диво.

Це було ще в дитинстві. У нас стояла гарна штучна ялинка. І я, як будь-яка дитина очікувала свого подарунка. Мама сказала, що нам треба йти в гості до сусідки, а коли ми повернемося, то Дід Мороз принесе мій подарунок. Ми були в гостях весь вечір, а коли я прийшла додому, на мене дійсно очікував подарунок. Але як? Ми ж всі були в сусідки! Мій тато і мама, здавалося, були поруч весь цей час. І тоді я дійсно повірили в Діда Мороза. (До того дня, коли мій брат сказав, що його не існує, а я дурна тетеря)

Виявилося, що мій батько ховався на балконі, і коли ми з мамою пішли, він виліз через хвіртку, але застряг в ній :3 не пам'ятаю вже точно, але мама казала, що довелося його витягувати, поки я гралася в гостях. У нас дуже довгий балкон, який простягається на дві кімнати, тож тато ховався на ньому, поки я дивилася на ялинку, а потім через хвірточку (старі вікна були ще) намагався пролізти, бо двері балкона були зачинені хдд

4. Відчайдушна.

Це трапилося в цьому році. Бонька ще був живий, і ми не знали, що скоро пухлина забере його з сім'ї. 

Так от, до нас почали залітати гігантські оси. Не просто великі, а саме велетенські. Ми їх дуже боялися. (потім здогадалися повісити сітку. Все добре) Але ось так полюючи на ту осу, ми вийшли з кімнати, забарикадувалися з хлопцем, і міркували як саме підібратися до тієї клятої комахи. Поки ми слідкували за нею, Бо забіг крізь щілину, з якої я дивилася де зараз ця оса, і просто побіг до неї. В мене зупинилося серце. Моя котяча дитина на ту осу! Я швидко відчиняю двері, хапаю щось, що було під рукою, і б'ю ту величезну осу, поки вона не вжалила мого Боні. Я перемогла без жодного промаху. Бо не постраждав. От тоді я відчула, що таке материнство ахахах хд 

Можливо, від того так важко було прощатися з моїм маленьким. 

Але ця пам'ять зі мною назавжди. Ці моменти підтримують мене, роблять щасливою. Так приємно пригадати те, яким було моє життя :3

Дякую за увагу.