Одна з моїх улюблених сцен в "Закоханій". Взагалі, немає нічого чуттєвішого, ніж слухати зливу за вікном і торкатись когось. Дощ - це єдине, що змущує мене відчувати себе живою. 

Десь далеко миготіли блискавки, розриваючи небеса на частини. Повітря буквально наелектризувалося, і я могла відчути, як мої долоні, в руках Адвела, поколювало. Опустивши погляд, я не повірила побаченому. Там, на кінчиках наших пальців, роїлися розряди. Вони перепліталися, наче пухнасті кошенята, які гралися один з одним. Все, що я відчувала — тепло і лоскіт. Жодного болю. Дивовижно.

У якийсь момент розряди почали з'єднуватися в кульову блискавку. Спершу вона була не більше волоського горіха. Але я бачила, як Адвел якимось чином тягнув ці розряди з повітря і збирав тут, на наших руках. Це було так дивовижно, що захоплювало дух.

— А тепер відпусти її в небо, — чужі руки відірвалися від мене, залишивши розгубленою. Але, що здивувало мене ще більше, зір не зник. Я бачила все. — Просто випусти свою темряву. Нумо. Ти впораєшся.

Не знаю чому, але мої руки самі потяглися в небо, а коли досягли найвищої точки, пітьма вийшла назовні. Вона огортала простір, поглинаючи кожен відблиск навколишнього світу, але продовжувала підіймати кульову блискавку. Якоїсь миті вона відпустила її, і небо спалахнуло, розриваючись прямо над нашими головами блискавками та сильним громом. Ніжні руки обняли мене зі спини, доки я не відриваючи погляду розглядала це диво.

— Дякую, Адвеле, — заворожено прошепотіла, спостерігаючи, як сніп блискавок розлітався по всьому небу. — Це до божевілля гарно...

— Немає за що.

Такі рідні руки стискали мене у своїх обіймах, ніби я була найважливішою на світі. Мене цілували у мокрі плечі та допомагали збирати електричних зайчиків та запускати їх у темряву. Дощ охолоджував нашу шкіру, змиваючи з собою минуле. Крапля за краплею, темрява в моїх очах розсіювалася, залишаючи замість себе нічне світло.