Це було небезпечно...

Я сиджу на ліжку в щільній сорочці та штанах, але від несподіванки інстинктивно смикаю на себе ковдру, прикриваючись нею аж до підборіддя. Нарак із глухим риком кидається до мене, але раптом завмирає. Його погляд переміщується в куток кімнати, де на мотузці розвішані чисті, щойно випрані бинти. Вони ще вологі й зараз тихо погойдуються від протягу, влаштованого Нараком, привертаючи до себе увагу.

— Це що? — запитує він, і в його голосі лють миттєво змінюється тривогою.

У мене починається паніка. Що відповісти? Поки я судомно намагаюся вигадати бодай якесь рятівне виправдання, Нарак робить крок ближче й озвучує власну здогадку: 

— Це після нашого тренування? Я пошкодив тобі ребра?

Думки від страху плутаються, і я не можу придумати, що збрехати, тому лише мовчки киваю.

Його обличчя миттєво змінюється. Уся та лють, з якою він щойно повернувся зі столиці, немов випаровується, залишаючи лише чітко видимі на його обличчі розгубленість та почуття провини. Нарак важко ковтає, його погляд ще раз ковзає по вологих смугах тканини в кутку, а потім повертається до мого блідого обличчя. Він робить ще один крок, уже повільніше й обережніше, ніби боїться завдати мені нового удару одним своїм різким рухом.

— Некрилаті Боги, Кіраху… — хрипко видихає він, і в його голосі звучить щирий біль. — Чому ти мовчав?