Ранок)

Завжди шукаю ідеальний тандем між зростаючою наругою у сюжеті та солоденьким, на яке чекає читач. Одна подруга вважає, що Поганцю не вистачає гарячих сцен, які вже просто сил нема дочекатись. 

Тому поспішаю запевнити, що причин для хвилювання немає, мені потрібно довести героїв до голодної знемоги, щоб в потрібний момент вони нарешті не змогли відірватись одне від одного навіть під загрозою смерті)

За кілька розділів почнеться найцікавіше. 

А поки залишу тут невеличке промо)))

Але і на цьому він не зупиняється, вологими губами торкається мочки вуха, сильніше стискає долоню на моїй талії, притискає до себе і шепоче:

– Я знаю, що ти вже не спиш, Олено. Годі прикидатись, - здригаюсь від лоскоту, коли його дихання опалює чутливу шкіру за вушком, чим видаю себе з потрохом.

– Сам не спиш і людям не даєш, відчепися, ну? – удавано обурюсь, ковзаю на ліжку, намагаючись від нього відповзти, але це просто не можливо, бо він і не збирався відступатись.