Рецензія на конкурсний твір «вкрадені спогади»

Радий вітати вас!

Як часто говорять, що чудеса навколо нас — варто лише уважніше прислухатись і придивлятись. Так от, саме такою магією слова володіє твір Таші Павлової «Вкрадені спогади». Невже нікому з нас інколи не хотілося хоча б на мить знову опинитися у дитинстві? І байдуже, яке воно в кожного з нас було: тужливе чи веселе зі своїми щемливо-гіркими спогадами, що пахнуть бабусиною випічкою, зимовим морозцем та солодкими подарунками від зайчика.

Саме ці спогади навівають меланхолію, дозволяють посеред сірої буденної метушні раптом зупинитись і, хоча б у думках, промовити «а було ж … а було ж усякого». А хто ми без пам’яті? Люди без коріння, без мети, без турботливої ніжності до ближніх. Що станеться, якщо одного разу хтось відбере найдорожчі спогади? От саме про таку відьму, яка живиться чужою пам’яттю і проживає в лісовій гущавині, і розповідає книга «Вкрадені спогади».

Головна героїня оповідання Наталка вирішила з’їздити до подруги на День народження. Разом із друзями після гучного святкування вирішує відправитись на грибне полювання. І це ж потрібно було такому статися, що заблукала в лісах Кіровоградщини. Як же вона потім жалкувала, що не звернула уваги на слова бабці, яка трапилася по дорозі, що «мовляв не потрібно ходити до Чорного лісу, краще повернутися, поки не стало пізно». Наталка обожнювала ще з дитинства збирати гриби, і тому їй і самій було дивно заблукати. Очі самі натрапили на галявинку з грибами, і вона, хоча й згубила ножа, почала пожадливо рвати їх разом із грибницями. Саме тут вона й зустрічається з таємничою жінкою (яка назвалася Русланою) та вівчаркою, що стояла неподалік. Руслана пообіцяла вивести з лісу, і вони повагом рушили. Раптом героїню на хвилі спогадів винесло в минуле. Вона ніби одночасно була маленькою дівчинкою, і дорослою жінкою, яка хоче розказати синочку про своє дитинство, про бабусю й дідуся. Заодно з гіркотою згадує, як її життя перекреслив Чорнобиль, як довелося виїжджати в невідому даль, покинувши сплюндровану радіацією рідну землю. Аж ось вона побачила горобину, ось уже біжить двором, щоб упасти в обійми баби Гані та діда Степана. Як же солодко спиться в обійсті найрідніших людей, коли дорослі турботи залишилися десь так далеко, а ти знову дитина, яка радіє наливному яблучку в садку, та біжить обстежувати кожну шпаринку, кожну стежку, які до болю знайомі. А потім ноги самі ведуть у такий рідний поліський ліс за обійстям, де ростуть найсмачніші лисички, та знову вона натрапляє на Руслану з кошиком, повним грибів. Дивна жінка просить допомогти донести важні кошики з грибами до себе додому, а за послугу запрошує скуштувати смажених лисичок. Руслана виявилась потворною відьмою і проти волі втримувала Наталку у себе вдома, витягуючи її спогади. З кожним спогадом Руслана ставала все молодшою, а її гостя старішала і всихала, перетворюючись на мумію. Чи вдасться Наталці вирватися з тенет відьми? Чи зможе вона все згадати? В неї вже майже не залишилося сил, щоб боротися, невже немає жодного порятунку від відьми?

Враження. Рекомендую до прочитання. Сильно. Пекуче. Місцями боляче. Містична повчальна історія голкою проникає в самісіньке серце, змушує зупинитися і задуматися. Це вам не якісь там «кокетливі відьмочки на мітлах», навпаки, це древнє могутнє зло, яке витягне всі спогади, залишивши тільки купку кісток та зітлілого одягу.

Велика подяка авторці за таку повчальну історію, яка заслуговує на більшу увагу. Поки живе пам’ять у серці, історична пам’ять народу, доти ми зможемо боротися за своїх рідних, близьких, друзів, за кожен клаптик рідної землі.