Я не знаю чи хтось з вас колись мав справу з таким поняттям, як китайські романи (можливо я одна така невезуча). Останнім часом мій інстаграм заполонили різноманітні реклами тих самих китайських романів. Що робить їх такими особливими, що я навіть вирішила присвятити їм цілий блог. Ну, по-перше, це кількість глав. Сорок? П’ятдесят? Може сто? Пфффф… не смішіть мою грішну душу, як мінімум триста, так вони не дуже великі, але все одно їх ТРИСТА, а буває, що і тисяча. Ще однією яскравою рисою є сам сюжет. Санта Барбара кажете? Не смішіть. Китайські романи змусять цей чудовий серіал з дитинства нервово курити в темному сирому кутку. Там є все, нещасливе кохання, складне дитинство, вбивства, викрадення, зґвалтування, вагітності, аборти, ще раз вагітності і знову аборти, скажені родичі, ненависть, страх, біль і звісно ж втрата пам’яті, куди ж без неї. Всі проблеми починаються і закінчуються фразою «ти поїв/поїла?». Головні герої завдають одне одному нестерпного душевного болю і все тільки для того щоб врятувати одне одного, від… одне одного.

І не зважаючи на всі ці мінуси китайські романи захоплюють мій розумі і не дають їсти, спати, працювати. Я триста разів хочу кинути їх, забути про існування цих літературних творів. Але вже через п’ять хвилин мій мозок починає знову думати, а щ ж там в кінці історії чекає на Нуань Нуань, витримає вона всі ті нещастя, що випали на її долю, чи таки зійде з розуму, тому що пережити все те, щ відбулося в її житті і не загриміти в психлікарню дуже важко. І я знову і знову повертаюся до цих романів, вони мене просто манять, хоча і розривають мозок просто на атоми.  

Скажіть мені, я одна тут така, чи є у мене друзі по нещастю? Якщо є, то порадьте якийсь новий китайський роман, такий щоб довів мене відразу до інфаркту, бажано ще главі на сотій)))