Мені знайшли ілюстрацію до сцени зустрічі героя Камінців з дівчиною його мрії (хоча він тоді про це ще не здогадувався). І так, мені сподобалося))

Чому Дуейн Лєска веселився, відправляючи свого аспіранта до бібліотеки, Роан зрозумів, коли отримав потрібні довідкові матеріали. Написати за допомогою цих матеріалів план міг би лише геній діловодства. Вони мали дуже багато припущень, посилань на обрану тему та професію мага. А Роан навіть не міг до ладу сформулювати, яка у нього тема.

Збагатившись знаннями і випросивши у бібліотекара підручник з найзрозумілішим зразком, Роан вийшов із бібліотеки і притулився спиною до стіни. Йому треба було подумати. Як пишеться необхідний план, він розумів дуже і дуже смутно. Немає такого досвіду. І це не та справа, в якій головне почати, а там кудись та виїдеш. Отже, треба було з кимось порадитись.

Тельєн Варну в цій справі не годився. Некрасиво бігати до завідувача аспірантури через кожну дрібницю. Ні, Варну допоможе, але ось репутація самого Роана після кожного такого забігу падатиме все нижче і нижче, а вона і так у нього поки не дуже хороша.

Іти до магістра Ольшана? Він ніби дядько добрий і співчутливий. Але й тут виходить дурниця. Ольшан – магістр. І Лєска теж магістр. І бігати скаржитися на одного магістра іншому магістру… недобре воно. Добре би Ольшан мав хоч якесь відношення до проблеми, а так…

— Потрібно знайти когось нижче за магістра, — вирішив Роан. — Тоді буде схоже на прохання розгубленого учня, який прослухав настанови вчителя. І тут уже не має значення, здогадається хтось про підґрунтя цього прохання про допомогу чи ні.

Рішення начебто було непоганим. Залишилося цього когось знайти. Краще б якогось аспіранта, який уже вміє складати плани, але й колишній аспірант теж згодиться. Головне, щоб аспірантом він був порівняно недавно і зміг перейнятися проблемою.

Роан кивнув своїм думкам, розплющив очі і оглянув коридор на предмет добровільних помічників.

А побачив її – богиню.

Ні, не ту стару, сліпу і до всього байдужу каргу, яка розкидає каміння на шляху і нікого, крім свого кота, не шанує — її кікх-хей називають долею. Роан побачив найпрекраснішу богиню на світі. Вона пливла коридором, помахуючи декоративним соняшником. Сонце, що зазирало у вікна, золотило її маківку, на губах грала задумлива посмішка, а які у неї були форми…

Роан стояв і безглуздо витріщався. І він якось одразу згадав, що штани давно втратили початковий колір, що рукав куртки був відірваний у кабацькій бійці, а потім неохайно пришитий білими нитками, що не завадило б підстригтися і поголитися. А то стоїть — бродяга бродягою, а коридором іде богиня. І вона майже пройшла повз, коли Роан ступив уперед і поставив найбезглуздіше запитання з тих, що можна було поставити цій красуні:

— Дівчино, ви плани аспіранта на рік складати вмієте?

Найгірше було те, що запитав він мовою кікх-хей. Чи через те, що перед цим нею думав. Чи то через розгубленість.

Вона зупинилася, здивовано глянула на Роана, а потім чомусь розсміялася. І Роан відчув себе справжнісіньким бовдуром, недарма магістр Лєска пручається своїй долі і бурчить.

Читати тут