Моя перша книга, вже на сайті. 

Не відпускай мене

Анотація: 

Потрапити до іншого світу, втратити пам’ять, ховатися від правосуддя, і не знати, яким способом потрапила до іншого світу? Можливо. Але, як розгадати загадку свого потрапляння? Як встояти від спокуси? Або ж, як помститися тим, хто мене сюди відправив? Переді мною постає велика місія: Згадати хто я. Знати причину своєї загибелі. Зрозуміти, чому я опинилася в іншому світі не через закон. І не закохатися в ангела, який постійно прикриває мій… тил.

Уривок: 

На спідометрі вже давно за сто п’ятдесят. Я їду на дуже великій швидкості. Сьогодні в моєму пріоритеті немає правила. Я повинна встигнути, щоби зупинити його від дурниць.

Жму педаль газу до дна своєї автівки й машина з гуркотом рве на всю котушку. Відчуваю дрібні мурахи по всьому тілу. Страх за, власне, життя давно вже відступив, а от за життя мого брата дуже лячно. Я боюсь, що не встигну і він от-от впаде зі скелі.

Я повинна була здогадатися раніше, що з ним щось не так. Чому я не бачила змін у його поведінці? Була сильно зайнята своїми справами? Так. Я повністю поринула у своє життя, не помічаючи нічого далі свого носа. Але мене отверезила записка лишена мені так недолуго на робочому столі, у якій брат прощався зі мною.

З очей починають капати сльози, як тільки я пригадую вміст рядків:

«Вибач мене, що прощаюсь ось так, але я не можу більше так жити. Біль розриває мене із середини. Він роз’їдає мозок, пробирається до кісток і скручує м’язи. Я повинен покінчити з цим. Люблю тебе. Твій С.»

Як я, здогадалася, де він? Джипіес у його телефоні, яке ми встановили один, для одного ще років два тому. На випадок, якщо хтось із нас загубиться, або постраждає. Та є багато випадків. Ось і зараз один із них.

Мені потрібно поспішити. Він має дочекатися мене. Я мало в це вірю, але, хоча, б маю надію. Сльози вже додушують. Перед очима пливе. Не розбираю дороги. Їду по пам’яті. Відчуваю, як машина наскакує на щось невелике, сковзає по асфальті і її заносить.

Мене кидає в бік і кермо вислизає з рук. Цього вистачає, щоби моя машина почала котитися в кювет.

Усе, що пам’ятаю це — гострий біль і темрява. Не знаю, скільки часу я провела в непритомності й чи взагалі лишилася живою. Світ, наче покинув мене, а я його.

Дякую всім за те, що заглянули. Кому цікаво, підписуйтесь на мене. Буду рада бачити вас у своїй родині.  

Емілі Поло