Опублікувала проду на "Відьмину службу підтримки". Загалом, планується 26 розділів, але нещодавно мені сказали, що вбють якщо я закінчу історію. Знаєте чому? Тому що людину, як читача, бісить коли її улюблені герої закінчують жити. Їй хочеться, щоб було багато частин з тими самими героями. А що ви думаєте з цього приводу? 

PS: Будь ласка, залишайте коментарі на цю книгу. Наразі вона для мене головна і саме вона потребує вашої підтримки. 

— Ти!!! - гарчала жінка, випячуючи ще помітний після родів живіт.

— Я? - перепитала, увімкнувши режим дурепи.

— Ти!!! - знову проворчала вона, повільно наближаючись із вип'яченими кігтями. - Ти хоч знаєш, що я пережив по твоїй вині?!

— Ви хочете поговорити про це? - як ні в чому не бувало, включилась професійна звичка, поки я старалася нащупати тривожну кнопку - Сідайте, я налию чаю і вам стане легше.

— Мені стане легше, коли я потраплю в своє тіло, відьмо! А зараз я хочу роздерти тебе на сотні шматочків!

— О, мені б це дуже сталося б в нагоді. Навіть не уявляєте, скільки людей до мене ходить на прийом. Так ще й находяться ті, які й до мого дому приходять. Хоч бери і дійсно розривайся на шматочки, щоб усім вистачило! - розсміялася я, нарешті ткнувши пальцем кнопку. Варто було ще раз натиснути її чи сказати «Tempus, vetas!»¹ і всі живі істоти, крім говорившого, завмерли б у стазисі. Тільки от при цьому зявилася б міліція, і  бігати мені до них ще пів місяці прийшлося б. Тому я старалася до останнього не чіпати її. — А ви сідайте, сідайте! У вас певно ноги болять...