Ще Один розділ "Закоханої" чекає на вас. 

Мої очі застилали сльози. Я обернулася на бік і обняла елійця за шию. Зараз, це було  єдине місце, яке хоч трохи рятувало від навколишнього божевілля.  Наші тіла тремтіли. Моє – від того, що плакала. Його від того, що він не плакав. І це змушувало мене задуматися про безглуздість життя. Що б я не обирала, це нічого не змінить. Кінець завжди був той самий — біль. Люди відчували його і коли народжувались, і коли росли, і коли впливали на інших людей, і навіть коли вмирали. Ми ніколи не жили в цьому світі, скоріше, ми хворіли ним.

Я завжди дивувалася стійкості чоловіків. Тато був сильним і мене вчив тому ж. Він працював медиком, а такі люди не мали права на слабкість, бо від неї залежало чуже життя. Іноді, коли він не міг когось урятувати, то йшов у ліс і бігав там так довго, що повернувшись, падав у ліжко і засинав. Мені було його шкода. Це так страшно – завжди бути сильним, без права на помилку, і не мати навіть можливості висловити свій біль сльозами. Наче хтось взяв і заборонив бути людиною.