Не вагаючись ні секунди, я кидаюся до столу. Пальці, що тремтять від збудження та страху, торкаються тачпада. Екран оживає, відкриваючи робочий стіл, засіяний іконками програм та файлів. Запускаю пошук за документами: «Єгор». Бінго! Знаходжу теку «Єгор Красильников». Не читаючи, відправляю собі на емейл, і в цей момент до кабінету заходить Артур.
Побачивши мене за своїм столом, чоловік миттєво змінюється в обличчі. Стискає щелепи так, що на вилицях чітко проступають жовна. У його погляді більше немає тієї насмішкуватої іскринки, до якої я вже встигла звикнути, — тепер там плещеться чиста, концентрована лють.
— Якого біса ти робиш, Діано?! — його голос зривається на рик, від якого в кабінеті, здається, вібрує скло.
Артур миттєво скорочує відстань між нами. Халат розчиняється при русі, і я бачу, що під ним нічого немає, але він цього навіть не помічає. Не встигаю відсахнутися, як його важка долоня накриває мою руку, що завмерла на тачпаді, і із силою відштовхує її вбік.
Другою рукою він різко зачиняє кришку ноутбука.
— Вирішила пошпигувати за мною? — Артур грізно нависає, обдаючи запахом хлорки з басейну.