Єдина знижка в передплаті!!!

Доброго дня мої любі!!!

Повідомляють, що тільки сьогодні діє єдина знижка у передплаті на мою книгу "Кохати не можна ненавидіти" . Тож, не баріться та встигніть придбати цікавезну та не менш емоційну історію кохання Віки та Адама за зниженню ціною. 

Фрагиент з нового розділу: 

- Жартуєш чи перевіряєш? – стиснувши телефон в руці, запитала Віка, очікуючи чергової западлянки. Не з доброти ж душевної він вирішив віддати їй смартфон?

Зараз, прижмурений погляд в якому читалася недовіра, гострими колючками вп’ялися в чоловіка, стараючись прочитати його наступні дії, але спокійна та навіть розслаблена поведінка кароокого, дезорганізовували ще більше.

- Ні те, ні інше, - відповів Новак, увімкнувши маяки вліво, готуючись до маневру обгону автівки, яка неквапливо рухалася перед ними. - Вважай, що повертаю, як заохочення за гарну поведінку, - закінчив маневр та повернувся в попередню полосу, продовжуючи шлях за місто, де на них вже давно чекали. – Правда, мені прийшлося трохи підкоректувати адресну книгу, - додав згодом та повернувши голову, кинув неоднозначний погляд на білявку, яка ловила кожне його слово. – “Настирний реп’ях” око різав, - сказав далі, стараючись пропалити поглядом Віку.

Пропалити не пропалив, але за секунду дівочі щоки почервоніли від прояву провини, яка вкрай рідко проявлялася у Ронцевич. Все таки дівоча совість не вимерла, як динозаври у свій час.

- А що ти хотів, щоб я тебе “Коханий” підписала? – швидко зібравшись відказала Віка у свій захист, продовжуючи копирсатися в повідомленнях, пропускаючи ті, що були не надто цікавими для неї.

- Чому б і ні, - відмовив Новак, споглядаючи, як швидко білявка пірнула у світ розвинутих технологій, зовсім не переживаючи про те, до яких побічних дій може призвести його безпечність. - Я не проти.

- Я проти, - зауважила вона та закривши повідомлення, перейшла в адресну книгу, аби у тому списку знайти людину, що зможе витягти її з цієї колотнечі.

Варіант телефонувати в поліцію був відкинутий відразу. Зайвий розголос після усього був непотрібний, тож пошук тривав, а великі пальці обох рук справно юзали по екрану, підсилені внутрішньою мотивацією своєї хазяйки. Хвилина, друга, і список майже закінчувався, а підходящого ймовірного рятівника в ньому так і не було, зате, серед десятків інших імен, великими літерами красувалося ім’я абонента під назвою “КОХАНИЙ”.

“Це ж треба? Навіть не полінився”, - прозвучало в дівочій голові, а далі Віка промовила в голос: - І коли ти встиг? – вирвалося уїдливо, вкладаючи неабиякий ентузіазм, аби видалити цей контакт, але всі спроби увінчалися провалом, бо хитрий лис поставив додатковий пароль на контакт, який не можна було просто так видалити.

- Подобається? – глузливо перепитав Новак, потішаючись вміннями своїх очманілих рученят, що змогли втілити в життя цей фокус.

- Дуже! – перемолола Віка крізь зуби свою відповідь, вкладаючи усі сили, аби відповідно скорчити лице.

Дитячий садочок та й годі!

- У мене теж є, - єлейним голосом, гордовито додав красунчик далі, кинувши всю свою увагу на пошуки свого гаджета. Знову грався, не інакше.  – Показати?

- Не треба, - відразу зупинила його білявка, не маючи бажання споглядати на таку дитячу витівку. – Вірю.

- Що, навіть не запитаєш, як я тебе підписав?

- Мені не цікаво. Потішайся на здоров’я, все одно скоро розходитися, - відказала та натиснула кнопку виклика абонента, який за весь цей період був найактивнішим.  

- Ну-ну… - протягнув Адам лукаво не зводячи з дівчини пильного погляду, ніби знав секрети майбутнього, а потім перевів погляд на дорогу.

Гудки в телефонній слухавці не припинялися і від цього, трохи піднесений настрій Ронцевич поступово падав до низу. Скільки днів вона була в інформаційному вакуумі і воліла прорвати цей міхур, а тут такий облом. Перенабір тричі не дав свого результату і варіант порятунку у обличчі вірної помічниці знову змінився, перевівши всю увагу на наступне за значенням ім’я.

Гудок, другий, і на тому кінці слухавки почулося обнадійливе:

- Алло.

- Алло, таточку, - залепетала Віка, сповнена най яскравіших та найтепліших емоцій, ніби ніколи в житті не відчувала подібного.

Серце тріпотало від радості, а в душі вибухали феєрверки. Ще ніколи вона не була настільки щаслива чути батьківський голос, який пророкував підтримку та порятунок у чистому виді.

- Привіт доню, - радісне по той бік. - Як відпочиваєте?

- Я не покидала кордони країни, - відразу затараторила Віка, згадавши слова Новака про те, що батьки та всі інші думають, що вона полетіла в іншу країну.

Треба було якнайшвидше довести родичу до відома правдиву інформацію, аби він міг з легкістю її витягнути, і саме цим вона планувала зайнятися, але співрозмовник різко змінив її позиції, відкриваючи колючу реальність.

- Я знаю, - відповів Іван Петрович спокійно та зі знанням справи. - Ти весь час була у Адама в заміському будинку, - додав та цією заявою ошелешив доньку у якої навіть око почало сіпатися від інформаційного шоку.

- Що?! – зірвалася Віка, не витримавши. Внутрішня злоба та дитяча образа наростали немислимою хвилею, виплескуючись назовні непідконтрольним потоком. Від кого – від кого, а від батька такої падлянки вона точно не очікувала. - Це жарт такий?! – запитала у родича підвищеним тоном, а дивилася на Новака, аби докумекати, хто з них за яку команду грає. – Ви, що, знущаєтеся? – ще більше підвищила тон, коли побачила задоволену чоловічу либу кароокого, який спокійно керував автівкою. - А якби мене зґвалтували та на органи продали?! – докумекавши, що ці два гада зговорилися насправді, заволала Віка далі, в кожне слово вкладаючи ображені ноти, аби пристидити Ронцевича старшого, у якого совість заснула мертвим сном.

- Не треба істерику закочувати на рівному місці, - почула в слухавку зовсім не те, що насправді очікувала. - Ти краще скажи, ви внука мені вже забацали?

- Господи! – заволала Віка, відреагувавши на абсурдне запитання так, що аж за голову схопилася.

- Досить галасувати. Адам біля тебе? – перепитав татусь, не зважаючи на дівочі перипетії. – Він, що, не скористався моєю порадою? Я ж просив його тебе зв’язати та не відпускати, поки справу не зробить. Ну нічого не можна довірити цій молоді… - бубонів Іван Петрович, своїми словами ще більше вводячи Віку в інформаційний ступор. - І чим ви тільки займалися увесь цей час? – претензії так і сипалися у їхній бік, вичитуючи молодь, яка неспроможна задовольнити його інтереси, реалізувавши давні мрії, де підстаркуватий тішиться з двійкою, а то й трійкою діточок, так схожих на нього. - Де він? Дай йому слухавку.

Читати книгу